Пт, 09.12.2016, 19:25

Вітаємо Вас | RSS


МОЛИТВА - могутній
засіб спасіння



ГоловнаРеєстраціяВхід
Меню сайту

Молитви

Статистика

Онлайн всього: 73
Гостей: 73
Користувачів: 0




Locations of visitors to this page

Форма входу
Логін:
Пароль:



ГОЛОС   ПОМСТИ



Дуже любила мати свого малого Степанка. Хоч була бідною вдовою й важко мусіла працювати на шматок хліба, але свого Степанка доглядала, як могла. Завжди змивала йому голівоньку, одягала в чистеньке вбраннячко та все пам'ятала, щоб не голоден був. Було й яблучко йому принесе, і булочку купить, і забавочок. А як мала хвилиночку вільного часу, то брала його на руки, тулила до грудей і, цілуючи, примовляла: "Степанчику мій! Голубчику мій! Та ж ти мій господар! Моя ти потіхо! Моя ти надіє на старші літа!". Любила його дуже, але нерозумно, бо дозволяла йому різні збитки, розпустила, як циганський бич.
І ріс Степанко все більшенький, усе цікавіший. А як минуло йому сім років, то й до школи почав ходити. Мати дуже тішилася, щоб тільки був здоровий та й учився добре. Але Степанко до науки був недбалий. Нищив зошити, губив олівці, а книжечку так попанахав, що картка картки не трималася.
Замість розв'язати задачу, щось із книжечки прочитати, то він тільки пустував. Кине книжечку в кут, а сам біжить поміж хати. Стане на вулиці коло сусідової хати та свище просто вікна, щоб викликати сусідового Андрійка. Не раз Андрійків тато гнав його з-під хати, щоб не відривав Андрійка від науки. Степанко не слухався. Доти вистоював під хатою та висвистував на пальцях, поки Андрійко таки не вибігав.на вулицю. А тоді вже бігали веселенько, пустували, часами людям пакостей натворили.
Дуже журилися стара мати. Перестерігала його, наказувала, не раз аж заплакала. Всі сусіди нарікали на нього. Кляли його, або таки й ви били добре. Та Степанко таки не поправлявся. Чим більший ріс, тим більше був нечемний, збитошний і охочий до всякого зла. Мами не слухав, крав по садах яблука, бився з хлопцями.
Тимчасом Андрійко виходив сільську школу, й мати завезла його до школи в місті. Степанко вже не мав товариша. Інші хлопці його не любили, втікали від нього. Та він цим не журився. Бігав сам по садах, полях, гаях і всюди робив людям шкоду. Було, як вийде з хати ранком, то верне аж під вечір. Не брався ні до якої роботи, тож скучно було йому вдома сидіти.
І йшли літа за літами. Степанко виріс. Раз зайшов у густу діброву. Шукав за пташками, їв ягоди, малину, аж стемнілося в лісі. Назбирав трошки моху, постелив собі під дубчаком і поклався тут заночувати. Трішки сумно було самому. Зробилося темно, ні душі живої тут не було. Десь чути було, як скиглив пугач. Недалечко перебігла дика свиня. Чути було, як рохкали молоді поросята. Сухе гілля тільки тріщало під їх ногами.
Степанко не міг заснути. Перекидався з боку на бік і роздумував про всячину. Раптом побачив у далечині світло. Приглянувся ліпше, аж це вогник горить. Певно, там і люди є! - погадав собі та піднісся з леговища. Тихенько, обережненько, крок за кроком, підходив до вогню. Коли вже був близько, то побачив під старезним дубом велике вогнище. Навкруги нього сиділи чотири чоловіки. Були страшні, брудні, зарослі, а в кожного при боці - здоровенна ломака. Не йстарший із них, з чорною бородою, попихкував собі люльку, один рахував якісь гроші, а двоє припікали на вогні гусака.
Степан відступив кілька кроків назад і вже хотів утікати. Та саме тоді два опришки, що пекли гусака, побачили його, схопилися з місця, прискочили до нього та міцно схопили за руки. Перешукали всі кишені і звернулися до старого ватажка з запитом: "Що з цим зайдою зробити?".
Ватажок тільки підсміхнувся та каже: "Пустіть! Це наш! Садіть його сюди! А ти звідки?"
- Я з Гологорбів! - каже Степан.
- А чого ти в цю пору по лісі блукаєш?
- Бо скучно в хаті сидіти! Вже звик до лісу.
- Наш! наш! наш! - гукали вголос усі опришки.
- Прийміть мене до себе! - попросив Степан.
- Гм! Та чи ти нам підійдеш? - покрутив головою ватажок.
- Я все зроблю, що тільки скажете! - додав Степан.
- Добре! Візьмемо тебе на кілька днів проби! - сказав ватажок. - Як справишся добре, то приймемо до товариства! Буде добре тобі й нам! А тимчасом будемо гусака глодати.
Кухарі витягнули з вогню печеного гусака та й всі почали їсти. Попивали горілкою та закурювали бакуном. Вечеряв із ними і Степан. Був дуже радий, що сюди потрапив. Опришки розповідали собі цікаві пригоди, а він слухав. В огні тріщали соснові поліна. Пахло живицею. Було ясно, тепло, вигідно та вільно. По вечері хто де лежав там і примостився на спочинок. Заснув і Степан.
Зранку, на зорі, всі опришки розійшлися по лісі. Кожний мав своє діло. Тільки Степан не знав, що робити. Тоді ватажок йому каже: "Нині починається твоя проба! Вийдеш на край ліса та сховаєшся в гущі! Хто перший стежиною надійде, того маєш убити й пограбувати! Ввечері про все доповіси. - Це сказав і пішов кудись лісами.
Усього Степан сподівався, але такого наказу - ніколи. Щось гаряче вдарило в голову, аж увесь здригнувся. Але скоро опритомнів. Посидів на пеньочку, а відтак - пішов лісами. Вийшов на край ліса, присів у ліщині та зазирав, чи хто стежиною не йде. Чекав до полудня, по полудню, але нікого не було. Це був осінній час, і люди заняті працею в господарстві.
Аж під вечір ще раз Степан виглядає, а там іде стежиною якась жінка та несе кошик на руці. Мабуть, вертала з міста до хати та, опустивши голову, роздумувала про своїх діточок.
Причаївся Степан, як хижий рись, у ліщині та стиснув руками здоровенну ломаку. Як лиш наблизилася жінка, замахнув ломакою, а вона нещасна, як підтята косою, впала. Вхопив молодий опришок за кошик і пігнав лісами.
Коли прийшов до дуба, то вже вогнище горіло, а опришки весело гуторили. Степан розповів про свою першу пробу та
передав ватажкові пограбований кошик. Було там кілька фунтів крупи, трішки солі, трішки муки, дріжджів, ниточок, шматок мила, буханка хліба та кілька маленьких колачиків. В одній хвилі розхопили опришки здобич, а ватажок похвалив Степана. Погрілися всі, попоїли та позасипляли твердим сном.
Тільки Степан не міг і ока прижмурити. Перед його очима все стояла ця нещасна жінка, що її невинно вбив, і наче кликала до нього: "Нащо ти мене вбив? На мене діти чекають!.. Нащо ти мене вбив?.." Тремтів душею, що вчинив страшний, огидний злочин. Якийсь страх опанував його душу. Щось у грудях пекло та не давало спокою. Мучився всю ніч.
Зранку знову опришки пішли до злочинної роботи. А ватажок каже до Степана: "Нині другий день твоєї проби! Маєш піти на те саме місце, де ти вбив жінку, притулиш вухо до землі та будеш слухати голосу".
Довгенько походив Степан лісами. Не мав відваги наблизитися до того місця, де вчинив убивство. Та пригадав собі, що мусить виконати наказ страшного ватажка, якого дуже боявся. Добре виглянув, чи кого не видно, вийшов на стежину, приліг і притулив вухо до землі. Слухає, слухає, а серце товчеться, як молот. Чув шелест кожного листочка на деревині. Шуміла трава, стогната земля. А з глибини наче хтось кликав: "Боже! Боже!
Помстися за мою кривду!" На це у відповідь гей би лісом лунало: "Помщуся! Помщуся! До сьомого покоління!".
Волосся дубом ставало на голові Степана. Кров стиналася в жилах. Підвівся на ноги та сховався у гущі. Ввечері склав звіт своєї проби, а опришки аж реготалися з утіхи. Давали йому їсти, пити та Степан й до рота не міг нічого взяти. Наче щось давило в горлі, в грудях пекло.
Поблід і занімів. Вночі він вимахував руками та ногами, бо навкруги себе бачив страшні привиди. Затулював очі руками, але страшні образи не вступалися. Вранці уже не чекав наказу на кінцеву пробу, але, як божевільний, вихопився з ліса та побіг у село.
Мати дуже втішилася, що вернулася її загублена дитина. Говорила до нього, розповідала, їсти давала. Та Степан не їв і не говорив. Побіг до місцевого священика, висповідався. Усі люди аж здивувалися, як це так раптово Степан змінився. Та молодий хлопець в'янув і сох з кожним днем. Муки совісти загнали його в могилу.
Пошук

Божа наука

Архів записів
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Друзі сайту



МОЛИТВА © 2009-2016Зробити безкоштовний сайт з uCoz