24 червня 1950 року перед величезним натовпом - говорили, що зібралося п'ятсот тисяч осіб, - Папа Пій XII проголосив Марію Горетті святою. Вперше через надзвичайний збір вірних канонізація відбувалася просто неба, на площі святого Петра.

З цієї нагоди Папа урочисто в повноті своєї влади проголосив: "На честь святої і нероздільної Тройці, на прославу католицької віри і на помноження християнського благочестя, владою Господа нашого Ісуса Христа, апостолів Петра і Павла, і нашою, добре розміркувавши і, після старанних молитов до Бога про допомогу, вислухавши думку високоповажних братів наших Кардиналів Святої Римської Церкви, Патріархів, Архиєпископів і Єпископів, присутніх в Римі, ми постановляємо і визначаємо, що Марія Горетті, Діва і Мучениця, - Свята..., затверджуючи щорічне святкування її пам'яті Вселенською Церквою в день її народження до нового життя, 6 липня".

Хай це урочисте визначення Святого Престолу (адже йдеться про дівчинку!) стане наріжним каменем нашого сповненого віри, непохитного переконання, коли ми споглядатимемо лик цієї маленької святої.

Бо не без скорботи згадуємо ми ту недавню полеміку, викликавши яку, дехто хотів "розвіяти міт" про святість Марії Горетті, вважаючи її плодом негідних маніпуляцій з боку Церкви.

Очевидно, нас не збентежать історичні розшуки, в світлі яких ця свята з'явиться перед нами в своїй дійсній подобі - подобі селянки, що виросла на болотах, безграмотної і некрасивої. Нас не збентежить і те, що її людський образ не раз піддавався ідеалізації.

Ми можемо навіть посміхнутися - але посміхнутися добродушно, а не зарозуміло і зневажливо, - читаючи ідеалізовані описи її зовнішності: адже вона була святою і мученицею цнотливості.

Сьогодні на зміну ідеалізації прийшов реалізм в гіршому сенсі цього слова, тоді як на початку століття перевага віддавалася поетично-сентиментальним описам.

От як тоді описували маленьку Марію: "Він була воістину прекрасна, але прекрасна цнотливою красою, що викликала шанобливе преклоніння перед рідкою, євангельською чистотою, якою була відмічена її особистість. Повіки з довгими віями, завжди готові приховати під покривом скромності її живий погляд, прекрасно відтіняли блідо-рожевий колір, який спалахує з щонайменшого приводу яскраво-червоним рум'янцем особи з правильними і благородними рисами. Її густе світло-каштанове волосся і незвичайно прозорі очі робили її воістину красунею. Вся вона, розвинена не по роках, міцна, ставна і граціозна, здавалася не прекрасною з творінь земних, але ангелом, гідним грону Веато Анджеліко".

Уявляючи собі свою героїню настільки піднесеним чином - що зараз здається нам дещо картинним - її перший біограф, проте, не хотів сказати, що вона стала святою тому, що була красива. Швидше, він уявляв собі її красивою тому, що вона була святою.

Ця спроба, наївна, але вповні зрозуміла, диктувалася бажанням підкреслити у фізичній подобі душевну красу, або, краще сказати, красу тіла, освяченого благодаттю.

Проте, з посмішкою відзначаючи це, ми повинні сказати, що такий прийом був менш довільним, ніж сьогоднішні спроби довести, що Марія Ґоретті не може бути святою, тому що насправді вона була негарною, бідною, жалюгідною дівчинкою, замурзаною і неосвіченою.

І якщо справедливо, що ми повинні поважати всі історичні факти, аби не приписувати їх необгрунтовано Божій благодаті, то в ще більшій мірі ми, християни, повинні поважати могутність і свободу Божої благодаті і не можемо допустити, щоб для неї могла бути перешкодою людська вбогість.

З іншого боку, робити із скромної зовнішності і мізерного інтелектуального життя Марії Ґоретті висновок про її етичне убозтво (зневажливо називаючи її, як це робилося, "жалюгідним тупоголовим жабеням", "нещасною дівчинкою, задавленою власним неуцтвом і неуцтвом оточуюючих", "зазналою мучеництва через свою недоумкуватість і неуцтво") означає нічого не знати про безконечну любов Бога до всіх Його творінь і про непереборну силу, з якою Він може притягнути їх до себе.

З цього випливає все інше.

Отже, Марія Ґоретті була дівчинкою, якій ще не виповнилося і дванадцяти років. Дійсно, в дитинстві вона зазналава стражданнь і позбавленнь, а інколи і горя; дійсно, вона не вміла ні писати, ні читати; дійсно, вона не була красивою, одягалася бідно, ходила босоніж, була соромлива і небагатослівна.

Розповіді про те, як жили у той час селяни на понтінських болотах, справляють обтяжливе враження. Але расизмом і презирством відмічений опис їх життя як деградації тими, хто вважає "жалюгідними" навіть придумані дітьми ігри на току, тими, хто вважає місцеві сім'ї того часу лише кублами насильства і тваринного пожадання, тими, хто думає лише про знущання з дітей або про безглузді і забобонні релігійні обряди.

Батьки Марії Ґоретті були християнами і дали їй християнське виховання. Вони могли навчити її мало чому: деяких молитов, декількох заповідей і розповідей про життя і Страсті Христа. Вони прищепили їй почуття обов'язку, виконаного з любові до Бога, навчили її сподіватися на Провидіння. Її мати, переїхавши в Конку, містечко недалеко від Неттуно, зі свого рідного села Корінальдо, в тридцять років овдовіла. Вона залишилася у великому старому селянському будинку з шістьма дітьми і з сім'єю, на паях з якою її чоловік купив будинок: хворим шістдесятирічним старцем і його двадцятирічним сином.

Вони разом вели господарство на землі, яке в перший рік - рік смерті чоловіка, - дало 300 центнерів зерна і 96 центнерів бобів. Проте розплатитися з боргами сім'ї не вдалося.

Тому мати працює в полі, а займатися домашнім господарством доводиться Марії: вона носить воду, готує їжу, наглядає за братами і сестрами, лагодить і зашиває білизну, купує все необхідне. Вона не вміє вести довгі духовні бесіди і не відчуває в них потреби. Але, як згадують люди, які її знали, її слова відмічені віковою народною мудрістю і сповнені вірою. У найскрутніші хвилини вона підбадьорює матір, кажучи:"Мужайтесь, мамо, чого ви боїтеся? Тепер ми вже великі! Аби Господь послав нам здоров'я! Провидіння допоможе нам. Якось проживемо!".

Ці покірливі слова відмічені величчю духу, хоча дівчинка говорить лише на діалекті...

Можливо, її віра не до кінця усвідомлена нею самою, - в чому їй докоряють сьогодні - але її прояви прості і звичайні: Марію глибоко торкає проповідь про Страсті, вона гаряче бажає прийняти перше Причастя, щодня читає молитви.

Хтось з властивою "дорослою" зарозумілістю сказав, що бідні діти того часу бажали прийняти перше Причастя тому, що це був єдиний день в їх житті, коли вони могли одягнути святковий одяг і стати схожими на багатих дітей.

Звичайно, якщо так вважати (а це все ж досить убоге пояснення), то вже неможливо відчути, з яким внутрішнім трепетом маленька Ґоретті говорить мамі: "Я прагну Ісуса", а на її слова, що у них немає грошей, аби купити їй покривало, плаття і туфлі, відповідає: "Але інакше я не зможу причаститися! Я не хочу жити без Ісуса!".

Сама того не знаючи, маленька дівчинка говорить те ж, що великі містики. Або містики все своє життя прагнуть внутрішньо наслідувати дітей? У день, коли Марія підходить до вівтаря, вона спочатку молиться за всіх по черзі, у тому числі за свого майбутнього вбивцю, просить пробачення за свої дрібні прогрішення. Братикові, який повинен підійти до Причастя разом з нею, але залишається таким же неслухняним, як завжди, вона говорить: "Подумай про того, Кого ти зараз приймеш! Ти завжди повинен прагнути поводитися добре!". А коли після закінчення служби всі шумлять і веселяться, вона залишається збоку, серйозна і зосереджена, частково тому, що не звикла до свят, частково аби не перешкоджати Тайні, присутність якої вона в собі відчуває, цілком опанувати її істоту.

Можна було б легко погодитися з тим, що духовне життя дівчинки не відрізнялось особливою глибиною, якби при цьому не треба було б відзначити, що такою глибиною відрізняється лише життя Бога, більш того, Він стає її джерелом, коли захоплює Своє творіння. Тим більше, що в житті Марії Ґоретті є одна дивна особливість, яка може нічого не сказати історикові, але бути сповненою сенсу для нас, віруючих: через збіг непередбачених обставин, на відміну від звичайної практики, дівчинка була конфірмована задовго до першого Причастя, в 6 років. З точки зору церковного вчення про Таїнства вона вже тоді стала дорослою і "сильною", стала свідком Христовим.

І навіть якщо справедливе те, що часто їй, змученій втомою, лише насилу вдавалося читати монотонні молитви - наприклад, щодня читати розарій в колі сім'ї - то ще справедливіше, що Бог уміє і так притягнути до себе Свої творіння і утвердити їх в любові. Справедливо і те, що часто у дівчинки в руках вервичка і в "позаурочний" час, коли вона згадує про померлого батька і хоче нагадати про нього Господові.

Сусіди говорили: "Видно, що цю дівчинку відзначив Господь". А її мати згадувала: "Чим старшою вона ставала, тим робилася добрішою. Вона ніколи навмисно мене не засмучувала". Вранці в ту суботу, коли вона була вбита, Марія пішла до сусідки. Вона хотіла попросити її, аби та наступного дня проводила її в церкву на свято Предорогоцінної Крові Христової. Вона сказала їй: "Я так хочу прийняти Причастя!".

Але наступного дня, перш ніж прийняти Тіло Христове в лікарні, вона сама принесе в жертву Ісусові своє бідне маленьке тіло і проллє за Нього свою кров.

Того дня 5 липня 1905 року Марія Ґоретті сидить під жарким сонцем на сходинках будинку і лагодить сорочку тому, хто через декілька хвилин її вб'є. Хоча вона і мала, але все розуміє і прагне не залишатися одна вдома, де її можуть застати, прагне триматися подалі від того чоловіка, який одного дня вже підстеріг її і погрозив їй смертю, якщо вона кому-небудь проговориться.

На току кипить робота: мати підсипає в молотарку боби. Маленькі братики грають на молотарці. Алессандро хапає Марію за руки, тягне її в будинок і намагається згвалтувати. Дівчинка відбивається і кричить, але за шумом молотарки і дитячим гомоном її крику не чути. Тому, хто стане її вбивцею, вона говорить все, що знає: "Що ти робиш? Це гріх. Бог не хоче цього, ти попадеш в пекло". Звичайно, вона говорить все це на діалекті...

Він запихає їй в рот кляп, а потім втрачає розум: бере довгоносик (інструмент для розширення отворів) завдовжки 24 см і кілька разів встромлює їй його в живіт. Пізніше, з жахом згадуючи про це, він скаже: "Я неначе товк качани кукурудзи в корзині, аби вилущити їх...".

Думаючи, що вона мертва, він залишає її на землі. Марії ще вдається піднятися, відкрити двері і закричати. Він завдає їй нових ударів в спину. На її тілі виявлять 14 ран: чотири з них припало на навколосерцеву сумку, серце, ліву легеню і діафрагму, останні - на кишечник.

Її піднімають із землі: дівчинка ще намагається прикритися роздертим одягом і ще знаходить в собі сили сказати: "Алессандро хотів змусити мене робити ганебні речі, але я не хотіла". І, звичайно ж, вона говорить на діалекті...

Її довозять до лікарні і дві години їй роблять операцію без наркозу. Наступного дня вона вмирає. В агонії вона повторювала: "Що ти робиш, це гріх, ти попадеш в пекло".

У один з коротких моментів, коли до неї повертається свідомість, їй дають останнє Причастя і запитують у неї, чи прощає вона свого вбивцю. Саме його ім'я жахає її, але вона говорить, що прощає його і благає Бога, аби Він його пробачив. Потім вона вмирає.

Ведений інстинктом віри, джерело якого глибоке і якого жодному історикові ніколи не вдасться пояснити і зрозуміти, християнський народ говорить, що Марія - мучениця, свята, "свята Агнеса XX століття". Чутка про це розходиться, подібно до хвиль, що розбігаються з єдиного центру.

І Церква, якою ведене все і яка стоїть над усім, визнає: ця дівчинка вважала за краще померти, але не порушити волю Божу. Це і є мучеництво. Звичайно, той, хто не вірить у волю Божу, бачить лише розтерзаний маленький труп. З цим нічого не поробиш. Але перед віруючою людиною постає ніжний образ святої, хай і некрасивої.

По правді кажучи, вона вже не потребує захисту, тому що віднині її оточує тріумфування Самого Бога і шанування всієї Церкви. Потребує захисту швидше її звістка, її приклад. Коли кілька років тому антиклерикали намагалися дискредитувати образ св. Марії Ґоретті, кажучи про неї як про "убогу святу" (але насправді спроби дискредитації були зроблені відразу ж після її смерті: вже в 1910 році, коли в рідному поселенні Марії Ґоретті хотіли поставити їй пам'ятник, масони інсценували демонстрацію протесту), справжнім об'єктом їх ненависті була не стільки маленька мучениця, скільки те, що втілюється в її образі з церковної і культурної точки зору. Тут ми повинні, хоча і проти волі, процитувати уривок з книги, що спотворює її образ, тому що з нього виявляється, що ж насправді є об'єктом нападів, втім, і не настільки прихованим: "За останні тридцять років брудний злочин, про який говорив Пій XII (на церемонії канонізації Марії Ґоретті) завоював собі нове місце під сонцем, а ганебна плоть все частіше ставала знаряддям земної радості, але запропонований настільки урочисто приклад, що заслужив на таку винагороду, не залишився безплідним. В ім'я Марії Ґоретті багато дівчат вважали за краще штовхнути іншого на гріх смертовбивства, ніж заплямувати свою власну чистоту".

Те, що про ці слова не слід забувати як про прикро невдалий вислів, те, що вони виражають певну програму, доводиться досить знаменною обставиною; серед прикладів згубного впливу Марії Ґоретті наводиться П'єріна Морозіні, яку Павло II згодом, 4 жовтня 1987 року, проголосив блаженною.

Попереджуючи визначення Церкви, автор з іронією писав: "П'єріні Морозіні було 16 років, і вона була членом жіночої групи молодіжного католицького руху, коли в 1947 році їй довелося бути присутньою на церемонії беатифікації Марії Ґоретті. Під час цієї церемонії вона говорила: "Як прекрасно померти як Марія Ґоретті!". У себе вдома вона повторювала кожній подрузі, підводячи її до портрета Марії в своїй кімнаті: "Як добре було б прийняти таку кончину!".

На фабриці вона теж говорила про це постійно, і одного дня комусь прийшло в голову випробувати її. Той, що робив замах на її честь, будучи знехтуваний, убив її ударами каменя по голові. Зараз йде процес її беатифікації. Ймовірно ця робітниця-мучениця стане новою Марією Ґоретті індустріального суспільства".

Єдине, чого не передбачав наш автор, - це те, що Папа проголосить блаженною і поставить суспільству в приклад не одну "діву і мученицю", але відразу дві: робітницю з околиць Бергамо П'єріну Морозіні і юну Антонію Мезіна з Оргозоло. За словами Христового намісника, що звернув свою урочисту промову до Церкви і світу, "шлях П'єріни Морозіні (вбитої, коли вона поверталася з роботи додому) не закінчився, він як і раніше, сяє всім, для кого євангельський заклик сповнений привабливої сили". Папа сказав також: "Оберемок дрів, зібраних, щоб випекти хліб в печі (шістнадцятилітньою Антонією Мезіна) в той травневий день 1935 року, залишився в горах поряд з її тілом, побитим каменями. Того дня запалюється інший вогонь і готується новий хліб, для набагато більшої сім'ї".

Так, з одного боку, виявляється "блаженство чистих серцем", які, приносячи себе в жертву, несуть радість і надію всій людській сім'ї, а з другої сторони - прикра помилка тих, хто вважає, що призначення плоті, навіть якщо це протирічить системі цінностей і гідності особи, - в тому, аби бути "знаряддям земної насолоди".

Якщо слідувати логіці того автора, якого ми проти волі процитували, дівчина-християнка, піддававшись насильству, повинна охоче поступитися з двох міркувань: тому що тоді її "ганебна плоть" стане "знаряддям земної насолоди" і тому що таким чином вона з християнської любові не допустить свого кривдника до "ексцесів".

Саме у цьому і полягає найнеймовірніше: так звана "світська" культура доходить до такого самозасліплення, що починає бачити дійсний сенс історії Марії Ґоретті і її духовних сестер в тому, що це дівчата або жінки з пригніченими інстинктами, загальмованість і упертість яких спровокувала їх кривдників.

Так ми приходимо до досить сумного парадоксу. Нарешті науки про людину прийшли до висновку, що справа не лише в тому, аби "володіти тілом", але перш за все в тому, аби "бути тілом", тому що тіло - це сфера реалізації особи і її зв'язків з навколишнім світом.

Відволікаючись від всіх неточних культурно-історичних формулювань, це саме те, чого завжди навчала Церква, кажучи про "святість" і про "чистоту" людського тіла і, отже, вважаючи гріхом будь-яку його образу або використання як засобу досягнення мети.

Звичайно, деякі формулювання і деякі відтінки можуть змінитися. Те, як в минулі часи розглядалася ця проблема, сьогодні не може бути задовільним. Але хіба цього досить, аби дивитись на церковне вчення про людське тіло з посмішкою гордовитої переваги?

Тіло - це матеріальне втілення особи: будь-яка спроба розірвати цей зв'язок або забути про нього, або використовувати його в своїх цілях, або "відняти його історію", кому б вона не належала, навіть якщо до цього прагне і цього добивається сама особа, якщо це принижує її і її гідність і, отже, протирічить волі Бога, що побажав нашого існування, що любить нас у всій повноті нашого буття. Ставши людиною, Бог дав нам Своє Тіло в Євхаристії і зробив нас храмом, де присутній Він Сам. Віра і християнське Передання вчать нас, що нас пов'язують з Ним стосунки справжньої дружби і що ми Йому належимо.

Марія Ґоретті, безперечно, не мала глибокого філософського уявлення про особу і про тіло. Не володіючи таким уявленням, вона була сповнена довіри до Бога. А згідно Його вченню, викладеному в заповідях, не можна здійснювати нічого нечистого. Так вона і поступила.

Священики і мама говорили їй, що інакше вона попаде в пекло. Звичайно, богословська точка зору дещо складніша і, згодно неї, пекло - це можлива посмертна доля людини, все життя якої було гріховним. Але життя гріховне складається з гріховних дій. А зв'язок двадцятирічної людини з одинадцятиліньою дівчинкою - це щось безумовно гріховне.

У цьому і полягала небагата, але піднесена філософія маленької Марії Ґоретті, і цього вистачало, аби Богові було угодне її добровільне жертвоприношення. У своєму глибокому упокоренні дівчинка зрозуміла це, і захищала цю істину з усіх сил.

Тому Бог полюбив її і зробив прикладом для всієї Церкви. Тому що навіть маленька дівчинка, якщо вона відмічена Богом, заставляє преклонити коліна навіть великих і премудрих.

http://christusimperat.org/