Нд, 11.12.2016, 10:00

Вітаємо Вас | RSS


МОЛИТВА - могутній
засіб спасіння



ГоловнаРеєстраціяВхід
Меню сайту

Молитви

Статистика

Онлайн всього: 56
Гостей: 56
Користувачів: 0




Locations of visitors to this page

Форма входу
Логін:
Пароль:



РІЗДВЯНІ ІСТОРІЇ



ХАТИНКА НА КРАЮ ВУЛИЦІ

Олеся поверталася додому зі школи. Сьогодні був останній навчальний день у цьому семестрі. Увечері для дітей влаштують новорічне свято. Але вона на нього не піде – задавнена простуда їй добряче дошкуляла, і єдине, про що дівчина зараз мріяла – це гарячий чай із медом і тепла ковдра. Ковдру з овечої вовни для неї пошила бабуся, коли ще була жива. Це була майже єдина пам’ятка, не враховуючи декількох світлин, яка залишилася в Олесі від неї. Оскільки Олеся була сиротою, бабуся її виховувала сама, а кілька років тому померла і вона…
Удома дівчину ніхто не чекав, і поспішати було нікуди – все одно доведеться на самотині пересидіти всі свята та довгі зимові канікули – але Олесі чомусь дуже хотілося додому. Відпочити від шуму, гаму шкільних коридорів, від учнівських зошитів і своєї червоної ручки, від пронизливого звуку дзвоника і… від тих зверхніх поглядів. Зверхньо на Олесю дивилися всі – починаючи від директорки та вчительок і закінчуючи модницями зі старших класів.
Олеся була чудовим педагогом і безмежно любила свою роботу. Проте вона була бідною і мала обмаль одягу – а такого в провінційній школі не пробачали. І учениці, й учительки одна наперед одної викуповували модні вбрання і хизувалися ними, пихато проходжаючись по коридорах на перервах.
Олеся ж мала дві добротних, але достатньо зношених, поторсаних кофтини, дві спідниці та старенькі підтоптані черевички. Усе було чистим і акуратним, але віддавало позаторішньою (чи тільки позаторішньою?!) модою, провінційністю (а в глибинці ж так ненавидять власну провінційність і не сприймають її у комусь, намагаючись бути нібито непричетними до «сільських манер») і убозтвом.
Олеся і сама була не проти оновити свій скромний гардероб, проте всі заощадження змушена була віддавати банку – дівчина сплачувала кредит за хатинку, яку придбала у райцентрі: одних тільки грошей від проданої глинянки з обійстям у селі не вистачило.
Дужче закутавшись у теплий в’язаний шарф, Олеся зупинилася біля гарно прикрашеної новорічної вітрини. Крихітна, яскраво вбрана ялиночка, веселий Дід Мороз із червоною торбою за плечима, вата замість снігу, кольорові блималки… Свято було так близько, воно було таким радісним. А Олеся і не помічала раніше.
За горою атестаційних робіт і зошитів із контрольними дівчина й забула, що скоро Різдво. А колись, коли бабуся ще була жива, вона ж так ретельно до нього готувалася! Генеральне прибирання, кутя і ще одинадцять страв – страв обов’язково мало бути дванадцять, як апостолів; піст до першої зірки на Святвечір… Ялинка, та бодай одна хвойна гілка й пару саморобних прикрас, ну і ще якась цукерка та горішок на ниточках… Ой, як давно то було…
На останнє бабусине Різдво Олеся спекла мандариновий пляцок, щоби потішити бабусю – і та тішилася, ой як тішилася!!! А цьогоріч Олеся навіть ялинки не вбирала…
Її пройняло тремтіння, по плечах забігали мурашки. Голова закрутилася. Застуда знову давала про себе знати. І все ж, дівчина твердо вирішила, що це Різдво вона святкуватиме по-справжньому. А для цього горнятка чаю з медом було недостатньо.
Олеся впевнено зайшла до магазину зі святковою вітриною. Чого там тільки не було! Але дівчина швидко відшукала відділ, де продавалися малесенькі штучні ялиночки, придбала одну, до неї ще плетену зірочку, золотистий бант і червоненький дощик. Вона аж сама здивувалася, коли продавщиця попросила у неї всього лише тридцять гривень за все – Олеся завжди думала, що ці святкові атрибути коштують значно більше.
Задоволена зі своїх покупок, Олеся поспішила до продуктового відділу, придбала все необхідне для мандаринового пляцка, куті, та і ще дечого: якщо вже святкувати, то святкувати. 
А тоді поспішила на другий поверх магазину: там продавали дорогі трав’яні та квіткові чаї – звідти завжди так спокусливо пахло! Чомусь Олеся купила дві баночки, закоркованих дерев’яними чопами. Для одної з них вона придбала красиву подарункову обгортку – а може-таки доведеться комусь на це Різдво справити подарунок… Бо ж завжди так: коли тільки є дар, то завжди знайдеться, кому його віддати. 
Радісна, дівчина поквапилася додому. Навіть незважаючи на те, що температура піднялась і Олесю морозило, ішлося їй якось по-особливому легко. 
Вона роздивлялася хати на вулиці, оглядала, як господарі прибрали свої оселі до свят. Хтось поставив перед домом ялинку, хтось повісив під дахом Діда Мороза, який ніби намагався добратися непоміченим до комина, щоби через нього потрапити до дитячої кімнати і розкласти малятам під подушки подарунки в барвистих обгортках. А хтось розвішав миготливі гірлянди. Олесі ж її крихітна ялиночка здавалася найсвяточнішою, найгарнішою. 
Одна тільки хатинка на краю вулиці – за нею уже починався луг, а за лугом – ліс, – стояла неприбрана, смутна. Навколо неї були стосами поскладані дрова.  Видно, газ сюди не підводили. Тому дрова використовувалися не лише для того, щоб опалювати взимку хату, але й щоби втримувати те тепло: так само колись вони з бабусею обкладали свою глинянку кукурудзинням. 
До горла підступив клубок. Щось таке віддалено рідне було в тій хаті.
Олеся мимоволі зупинилася. Пильніше оглянула хатинку. На дровах, підігнувши під себе пухнасті лапки, спали два котики. На прив’язі сидів кудлатий песик. 
Вхідні двері заскрипіли, і з хати вийшла старенька жіночка з відром у руці. Голова замотана в хустку, ноги взуті в старі, замащені валянки. Такий самий брудний фартушок. Зморщене обличчя, зашкарублі руки. Жінка помітила Олесю і усміхнулася їй.
- Холодно сьогодні, правда? Такий вітер колючий. Аж надвір не хочеться виходити.
Олеся усміхнулася у відповідь.
- Дуже холодно…
Подув пронизливий вітер, посипав дрібний сніжок. Олеся знову усміхнулася до жінки, закуталася в шарфик і звернула на свою вулицю.
Дівчина вже знала, для кого призначався чай у подарунковій обгортці. На Святвечір вона обов’язково завітає сюди, у хатинку на краю вулиці.
Олеся вже майже очуняла зі своєї застуди. Із самого ранку вона порядкувала на кухні. Запах печеного пляцка лоскотав ніс, до нього додавався аромат тертого маку – Олеся терла його в старій глиняній макітрі дерев’яним макогоном, який за традицією не облизувала – щоби чоловік, боронь Боже, не попався лисий. На столі стояли в горнятках родзинки, налущені горішки. У каструлях і мисках ховалися інші інгредієнти і напівготові страви…
Хата блищала чистотою, ялиночка красувалася в Олесиній спальні, на ній висіли горішки і шоколадні цукерки, прив’язані за ниточки.
Коли все було готове, а на небі займалася перша зоря, Олеся одягла своє нове синє плаття – вона таки наважилася купити собі обновку на свята. Загорнувши кутю в горщику в свій в’язаний шарф, дівчина поклала її в кошик до решти подарунків, тепло одяглася і поспішила надвір.
Мороз пощипував щоки, сніжинки сідали на лице. Олеся добігла до вбогої хатинки і постукала. Через віконниці не пробивалося світло, та й собаки надворі не було.
- Невже нікого немає? – з острахом і передчуттям гіркого розчарування подумала дівчина.
Але за дверима почулося шаркання, хтось тремтячим голосом кволо проказав:
- Іду, іду…
Двері прочинилася, та ж сама жіночка намагалася роздивитися несподівану гостю. Вона втерла фартухом – цього разу чистим – сльози з очей і запитала:
- Ви когось шукаєте?
Олеся переступила з ноги на ногу і відповіла, усміхаючись:
- Вас. Я прийшла до Вас у гості. Бо теж не маю з ким зустрічати Святвечір, як і Ви, здається. Я Вам не заваджу?
Жінка цього разу не стрималася і від несподіванки заплакала, вже не втираючи сльози фартушком. Але щоби не налякати таку дорогу гостю, потягнула її за рукав до хати. Біла пухнаста кицька підбігла до господарки, високо задерши хвоста, і потерлася до її ніг. Із кухні задріботів собака і пометляв хвостом, вітаючи гостю. Інша кицька тим часом вискочила на стіл і намагалася поцупити з нього скромну вечерю.
- Ич, яка! – гукнула господиня, зганяючи її рукою. Вона нашвидкуруч витерла для певності стола і приставила другого стільця, запопадливо протерши і його.
Олеся засміялася – так ця жіночка нагадала їй бабусю, а хитра кицька - їхнього сільського кота Василька. Вона швиденько розставила на столі свої дарунки, поки баба Марта – так господиня представилася – заходилася коло чайника. 
…Ще ніколи в Олесі не було такого щасливого Різдва з того часу, як померла її бабуся, а в цієї самотньої жінки – баби Марти – й поготів. Вони цілий вечір весело розмовляли, співали колядок, прихвалювали вечерю, ділилися спогадами.
На прощання Олеся поцілувала бабу Марту в зморщену щоку, а та, плеснувши себе по чолі, поспішила кудись у хату.
- Почекай, дитино, почекай, - уже звідтіля гукала вона. 
Олеся взяла на руки кицьку й присіла в коридорі. Уже за декілька хвилин баба Марта швидко крокувала до неї, розмахуючи рукою. У руці щось було.
- Це тобі, дитино, - жіночка розтулила долоню: у ній лежала прекрасна нитка бірюзи, - у тебе такі чудові блакитні очі! Тобі пасуватиме. А як одягнеш намисто до цього плаття – о-о-о! То всі парубки будуть твої, - засміялася старенька.
Цього разу сльози заблискотіли в Олесиних очах.
- Бабусю Марто, а Ви ж прийдете завтра до мене, святкувати Різдво? У мене є красива ялинка…
- Як би то я не прийшла? Певно, що прийду. Тільки ти зайди за мною, бо я сама боюся заблудити.
Олеся знову нахилилася до старої і обійняла її.
- Христос народився, - ледь чутно прошепотіла вона.
- Славите Його, - ще тихіше відповіла баба Марта, ховаючи заплакані очі. 

Надійка Гербіш

ЛЯЛЬКА ВІД ІСУСА

Коли ти ростеш у неповній сім’ї, то вчишся довіряти Богові з дитинства. Вчишся знаходити приводи для радості у всьому. Вчишся робити щось таке, щоби на втомленому матусиному обличчі яскравіла усмішка.
А ще вчишся адресувати свої подарункові мрії не Діду Морозу і не Миколаю – ти в них не віриш, бо не раз уже заставала матусю за підкладанням подарунків під подушку, та й крім того, у неповній сім’ї ти швидко стаєш великою дівчинкою, усе розумієш, - ти адресуєш їх Ісусові. І свято віриш, що коли треба, Він пришле тобі навіть мудреців зі Сходу з дарунками. (Бо коли ви з мамою зупиняєте попутні машини, щоби добратися з села додому, але ніхто не хоче зупинятися навіть у лютий мороз, мама завжди тобі каже, що якщо через п’ять хвилин не приїде автомобіль, Бог пришле за вами літака – і ти вже дивишся лише в небо, але тут раптом ваш літак опереджає якась машина… Ти добре знаєш, як сильно про тебе дбає Бог).
А ще, коли ти ростеш у неповній сім’ї, то дуже швидко вчишся жертвувати. Ти з легкістю віддаєш останню гривню, яку дідусь подарував тобі минулого тижня, тітці Марусі на таблетки від тиску. А варто Оленці чи Сашку сказати, яка в тебе красива іграшка, як вони спокійнісінько можуть забрати її собі. Мама часто розповідає тобі історію, як Ісус залишив усі переваги життя на небесах і спустився до людей на землю, у бідні яселка. Мама каже, що Він почувався дуже щасливим навіть у бідності – бо найприємніше для Нього – дарувати радість іншим.
Ти мрієш про багато красивих речей – і для матусі, і для дідуся, і для тітки Марусі. А ще ти мрієш про красиву ляльку. Ти чудово знаєш, як добре їй буде в тебе. Ти будеш берегти її і любити. І розповідати цікаві історії перед сном.
Але ти не просиш, ні. Ти просто мрієш. І бавишся старою, зношеною, крихітною лялечкою. Мама каже, що в доньки її подруги немає навіть такої. І ти цілуєш свою маленьку подругу в чоло, загортаєш її в подарунковий папір – ти зберігаєш обгортки з усіх подарунків – і даруєш донечці маминої подруги.
- Ісусику, - шепочеш ти тихесенько ввечері, склавши в темноті ручки, - я знаю, мій подаруночок дуже скромний, але я зробила його в Твоє Ім’я. Думаю, я не зможу більше нічого подарувати Тобі на день народження. Прийми, будь ласка, цю мою дрібну пожертву. – І солодко засинаєш.
А потім приходить Новий рік. Світ живе в очікуванні Різдва. Ви з матусею самі вирізаєте прикраси на ялинку, прикрашаєте свою кімнату в гуртожитку, співаєте упівголоса, щоб не розбудити немовля через стінку, йдете на загальну кухню, щоби щось приготувати. Хоча там і по-особливому людно й тісно, ви радісно смієтеся і розповідаєте всім цікаві різдвяні історії. Ти їх знаєш багато – мама тобі розповідає їх цілу зиму, щовечора.
Ти готуєш привітальні листівки. Ви йдете з мамою до пошти, щоби вкинути листи та листівки, а заодно забігаєте в засніжений парк і ліпите сніговичка. Потім граєте в сніжки. У мами такий різдвяний сміх! Він звучить так, як тисячі срібних дзвіночків. І які в неї рум’яні щоки і блискітки в очах!
Ти знаєш, як мама мріяла поїхати на різдвяні свята до села, але ви залишилися, бо мамі треба працювати. Ти обіцяєш собі нічим її не сердити, а влаштувати справжнє свято вдома. Якщо тобі вдасться зробити так, щоби цілі вихідні мамина яскрава усмішка не сходила з обличчя, а блискітки в очах не тьмяніли, то буде найкращим твоїм подарунком. І більшого тобі не треба.
Але коли ви повертаєтеся в гуртожиток, вахтерка кличе вас до себе. Вона витягує з-під свого столу велику коробку в подарунковій обгортці й дає тобі.
- Якась пані передала, - пояснює вона.
Розгорнувши, ти бачиш, що то та сама велика лялька, про яку ти мріяла. Її личко дуже схоже на личко тої, яку ти подарувала бідній дівчинці. І ти добре знаєш, Чия то була ідея прислати тобі цей подарунок.
…Коли в тебе вже є свої діти, які живуть у щасливій, повноцінній сім’ї, ти дуже ретельно слідкуєш, аби вони могли отримати те, що отримала колись ти малою.
Віру в диво. Безкорисну жертовність. І розуміння справжньої суті Різдва. 
Твоя велика лялька, тепер уже стара й пошарпана, належить уже твоїй донечці. І ти не забула всіх різдвяних історій, які розповідала мама. Ти вкладаєш дітей спати, береш на руки стару іграшку і розповідаєш-розповідаєш…
Ну а ще ви до сих пір обмінюєтеся з Ісусом подарунками в честь Його дня народження. Магія свята не зникає з віком…

Надійка Гербіш

РІЗДВЯНИЙ ПОДАРУНОК
Чимало клопоту мали батьки зі своєю Стефкою. І борщик їй не смакував, і суконка не така, як в других, і в хаті не так прибрано, як у людей. На все нарікала та була невдоволена. А батьки були небагаті. Жили в місті, мешкали в сутеринах і гірко працювали на кусник хліба. Батько в броварі носив бочілки, а мати прала білизну по домах. Важка була праця, а й її не все можна було дістати, і доводилося бідувати. А Стефка тоді ще більше була нестерпна. Злостилася, докоряла родичам, чому Галька, Оксанка, Марійка та інші дівчата мають все новенькі суконки, мають доволі що їсти та забавитись гарненько, а в них все біда й біда. Усім людям заздрила.
Та на це не було ради. Коли підросла, то покинула родичів і знайшла собі службу покоївки в одних заможних добродіїв. І було там Стефці дуже добре. Робота неважка, а до кухні була там ще інша служниця, Наталка. Хлібодавці були добрі, набожні, давали доволі часу піти до церкви, відпочити, кожного місяця точно виплачували платню й злого слова ніколи не сказали. А сама добродійка обох їх навіть любила. Щороку на Різдво, на св. Миколая, або при іншій нагоді купувала їм ще й гарненькі даруночки.
Та одного року на Різдво добродійка прибрала маленьку ялинку та купила дівчатам даруночки, але дуже скромненькі. По парі тепленьких зимових панчішок. Цього Стефка не сподівалася. Вона надіялася, що пані купить їй нову суконку або якісь мешти, або хоч модний капелюшок. Аж тут всього-на-всього пара панчішок! 'Чи я б собі сама таких панчішок не купила? Чи не сором для такої великої пані такий даруночок давати? Стільки ж багатства має, могла б щось краще купити!" -нарікала перед Наталкою. - Роззлостилася з жалю, схопила панчішки в жменю та кинула під кухню.
Наталка так не зробила. Вона знала, що тепер усім скрутно. Була задоволена, що хоч панчішки буде мати та не змерзне в ноги. Таки зараз сіла на стільчику та почала надягати їх на ногу, щоб, зібраврись, піти до церкви. Та заледве вложила одну ногу в черевик, як її задавило щось. Скинула назад нову панчішку вивернула її, аж там гроші, паперові, цілкові. Заглянула в другу панчішку, й там троші. З радості аж сплеснула в долоні та побігла до пані, дякувати за таку милу й цінну несподіванку.
Стефка мерщій кинулася до кухні. Відчинила дверцята, але там з її панчишок з грішми залишився тільки попелок. Заломила руками та заридала гірко.
На це вбігла пані, а довідавшись про все, сказала до Стефки: "Видиш, Стефко, як ти себе сама покарала! Я тобі дала такий гарний даруночок, а ти йогочзнищила. Ти завжди невдоволена, все нарікаєш, заздриш іншим. Зате тобі ніколи не буде добре. Я цього року великих даруночків не купувала, бо хотіла, щоб грішми ви помогли своїм бідним батькам. Але ти, вкинувши мій даруночок під кухню, дуже мене цим образила. З кінцем місяця шукай собі іншого місця, бо я прийму собі таку, що навіть самими панчішками буде тішитися та буде вдоволена, що в мене має працю.
Гірко пожалувала Схефка за свій учинок. Так хоч втратила вигідне місце, зате мала добру науку, що треба й малим вдоволитися, не нарікати і не заздрити іншим.
Омелян Квіт

[1]   [2]   [3]   [4]
Пошук

Божа наука

Архів записів
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Друзі сайту



МОЛИТВА © 2009-2016Зробити безкоштовний сайт з uCoz