Дапоццо провів вісім років у німецькому концентраційному таборі. Ось як розповідає він про жахливі 1937-1945 роки. 

Будучи досить міцної статури, я важив тоді сорок п'ять кілограмів. На всьому тілі у мене рясніли смуги від ударів. Моя права рука була зламана, і вже більше ніколи я не володів нею досконало.

У надвечір'я Христового Різдва 1943 року мене викликали до коменданта. Я з'явився перед ним босим, із голим торсом. Комендант стояв біля стола з розкішними наїдками. Я, що вмирав від голоду, мусив споглядати цю королівську вечерю. Шаленими зусиллями я переборював спокусу зненавидіти коменданта. 

Наприкінці вечері ад'ютант приніс каву і маленькі тістечка. Здавалося, коменданту цей делікатес був добре відомий. Глянувши на мене, він сказав:

- Дапоццо, ваша дружина - чудова господиня!

Я не зрозумів натяку. Комендант пояснив:

- Упродовж усіх цих років ваша дружина присилає для вас тістечка, які завжди мені надзвичайно смакують.

Спокуса ненависті в цю мить була особливо настирливою. Моя дружина і четверо дітей відмовлялися від свого мізерного раціону муки, масла і цукру, щоби спекти для мене тістечка: А цей чоловік пожирав їх! Я попросив дозволити мені хоч понюхати печиво, щоб згадати запах дому.

Проте комендант відмовив і вигукнув:

- Raus! Геть!

Після війни я натрапив на слід цього коменданта, який змінив прізвище і намагався жити ніким не помічений. У 1953 році я з одним моїм товаришем завітав до нього. Він не впізнав мене, я відрекомендувався:

- Я номер 17531. Пригадуєте Різдво 1943 року?

Комендант зіщулився від страху. 

- Ви прийшли, щоб помститися? - запитав він глухим голосом.

Замість відповіді я розгорнув великий пакунок, у якому було повно цих чудових тістечок. Я попросив дружину колишнього коменданта зварити каву. Потім ми їли тістечка і пили каву всі четверо.

Ми дивилися одне на одного. Із слізьми на очах комендант запитав: 

- Але чому ви простили мені?

Я відповів:

- Заради любові до Христа.

 

Це сталося у п'ятницю, був страшенно метушливий день, за шість днів - Різдво, йшов 1958 рік. Я був у електроремонтній майстерні. Багато працював, щоб провести святкові дні у спокої разом з моєю родиною Раптом задзвонив телефон, і голос на другому кінці дроту повідомив, що на мого п'ятирічного сина Крейга наїхала машина. Навколо нього товпилися люди, та коли я з'явився, вони розступилися. Крейг лежав посередині вулиці, його біляве з кучерями волосся було розтріпане.

Того самого дня після обіду він помер у лікарні.Це сталося на роздоріжжі біля школи. Машина вискочила так несподівано, що ніхто не помітив її. Один із школярів ще закричав, замахав рукою і відстрибнув, щоб врятувати власне життя. Машина жодного разу не засигналила.

Моя дружина Граці і я їхали з лікарні по-різдвяному освіченими вулицями. Ми ніяк не могли збагнути, що трапилося. Так тривало аж до вечора. Я проходив біля порожнього ліжка і лиш тоді усвідомив, що сталося. І я заплакав не тільки через опустіле ліжечко, а й через самотність і безглуздя життя взагалі.

Із наших чотирьох дітей саме Крейг найчастіше допомагав нам справлятися з турботами нашого життя. Немовляв він так радісно усміхався світові, що люди часто зупинялися коло його візочка. Коли ми до когось приходили в гості, то трирічний Крейг говорив до господині дому: "У Вас надзвичайно гарний будинок!" Коли йому щось дарували, був зворушений до сліз і віддавав це першій-ліпшій дитині, котра йому позаздрила.

"Якщо така дитина мала вмерти - думав я вночі, перевертаючись в ліжку з боку на бік - якщо таке життя може згаснути за одну мить, тоді воно саме по собі не має сенсу, а віра в Бога - це самообман". Вранці моя безнадія і безпорадність вилились у сліпу ненависть до людини, яка нам заподіяла стільки лиха! А тим часом поліція затримала її в Теннессі. Це був п'ятнадцятирічний Георг Вільямс. Поліції вже було відомо, що він походив з поганої сім'ї. Його мати працювала вночі, а вдень відсипалася. В цю п'ятницю він прогуляв уроки і, коли мати спала, забрав ключ від машини, і на повній швидкості мчав вниз вулицею. Здавалося, весь мій гнів зосередився на імені - Геогр Вільямс. Я зателефонував до нашого адвоката і попросив його якнайсуворіше поставитися до обвинувачення Вільямса. "Постарайтесь, щоб його справу розглядали як дорослого. Суд для підлітків недостатньо строгий!" Таким був мій душевний стан, доки не трапилося щось таке, що цілковито змінило моє життя. Я не можу цього пояснити, можу лише описати. Пізно вночі з суботи на неділю я ходив з кутка в куток, міцно обхопивши руками голову. Я почував себе кепсько, був страшенно втомлений, у голові паморочилось. "Боже - молився я - поясни мені, чому так мало статися!"

І саме в ту мить, між попереднім і наступним кроком перемінилося моє життя.

В цю світлу хвилину мені раптом стало зрозуміло, що це життя має єдину і просту мету. Воно подібне до навчального року, і в цьому класі ми зобов'язані вивчити лише одне завдання - любов.

"О, Крейг - промовив  я вголос - маленький Крейг, за п'ять коротких років свого життя ти багато навчився. Як швидко робив ти успіхи, як швидко тебе перевели в інший клас!"

Граці сиділа, випроставшись у ліжку, коли я відчинив двері у спальню. Вона не читала, вона нічого не робила. Лише дивилася просто поперед себе, і так ще з п'ятниці від того злощасного пообіддя.

Я взяв її за руку і намагався сказати, що світом не може заволодіти сліпий випадок, що життя має сенс, що терпіння на цій землі не є кінцем, а веде до щастя, далеко за межі наших найвідчайдушніших сподівань.

- Сьогодні ввечері - сказав я їй Крейг нас більше не потребує. Але хтось інший потребує нас - Георг Вільямс. Адже - це Різдво. В тюрмі для підлітків для нього не знайдеться різдвяного подарунку, якщо ми йому щось не пошлемо.

Граці слухала спокійно і непорушно, апатично втупившись в мене. Раптом вона розридалася.

- Так - сказала вона - ти маєш рацію. Від смерті Крейга це перше правильне рішення!

Воно дійсно було правильним. Виявилось, що Георг був розумним, самотнім, збитим з пантелику хлопцем, йому так само був потрібний батько, як мені син. Він отримав свій різдвяний подарунок, а його мати отримала коробку зі смачним різдвяним печивом, яке напекла Граці. Ми подали клопотання про його звільнення. 

Через декілька днів його звільнили і наша хати стала його другою домівкою.

Тепер після уроків він працює зі мною в електромайстерні, під час зустрічей ми сідаємо разом за стіл. Він став добрим старшим братом для Діани, Міхаели і Рути Кароль. 

Настя вважала себе зразковою християнкою: щонеділі ходила до церкви та виконувала заповіді, «ангажувалася» (що з католицького сленгу перекладається, як «брала активну участь») у житті парафії та співала в хорі. З людьми намагалася не сваритися (коли хтось критикував, тримала дулю в кишені, а обличчя висловлювало лише повагу) та завжди приходила на допомогу потребуючим (зайвий добрий вчинок нікому не завадить). В Адвент навіть не їла солодкого і ходила на Рорати.

Аби піднести свій духовний рівень, вирішила перед Різдвом зробити вчинки милосердя. Своїх грошей не вистачало, тому запропонувала у спільноті скинутись на подарунки для дітей-сиріт або на різдвяну вечерю для жебраків. Спільнота ніяк не могла визначитися, що обрати, отож, взялися за дві справи одразу.

Щодо подарунків дітям – все вирішили швидко (іграшки, розмальовки, фломастери), а про вечерю треба було подумати (які страви готувати, кому подавати, де все організувати).

— Що будемо готувати на вечерю? — запитала Вірка (вискочка, яка робила вигляд, що «ангажується» ще більше) і запропонувала своє меню: кутя, вареники з капустою, оселедець під шубою та рибний суп. — Ні, на різдвяній вечері не можна подавати страви з майонезом – піст, – обурилася Настя і подумала: «Це була моя ідея на славу Божу, а вона тут розкомандувалася», – Крім того, вареники краще робити з вишнями. 

— Немає заборони на майонез, це лише традиція, а вареники з капустою ситніші. 

— Ти просто ще недозріла у вірі, – виклала свій найвагоміший аргумент Настя, але, щоб не продовжувати суперечку, запропонувала компроміс: два види вареників та рибу з овочами.

Підготовка тривала. Усі отримували задоволення від того, що роблять добру справу, у спільноті панував різдвяний настрій. І все було б бути чудово, якби не «шеф-диктатор».

Вона раптом зрозуміла, що сама була жебрачкою

У сирітський будинок Настя не поїхала, бо на роботі треба було терміново здати звіт. А на різдвяне частування для жебраків прийшла, коли свято закінчилося і всі вже мили посуд.

Спільнота була задоволена і окрилена зробленою справою. Усі жартували та згадували подію.

«Я все придумала, перемила гору посуду, завдяки мені порадували дітей та нагодували бідних. А вся слава їм. А я що – прибиральниця?» – думала дівчина.

Мало того, Вірку всі хвалили за те, що навчила гостей співати у два голоси колядку «У Вифлеємі весела новина». «Теж мені зірка жебраків!», – злилася Настя.

— Можна взяти ще вареників з собою, – запитала якась бабуся, що раптом з’явилася у дверях, – і салату в торбу? А, може, ще й кутя лишилася? 

— Ну не знаю… Вже нічого немає. Хіба що супу трохи. 

— Спаси Господи. Най тебе Пречиста оберігає і най щастя тобі буде. — Дякую, – сказала Настя. 

Вона раптом зрозуміла, що сама була жебрачкою і щойно отримала милостиню.

Юлія Завадська