 | ЖИТТЯ ПАДРЕ ПІО   |  |
Святий Отець Піо народився 25 травня 1887 року у південнії Італії, у П'єтрельчині, що в районі Беневенто область Камапанья, був священиком Чину Братів Менших Капуцинів, жив з 1887 по 1968 рік. Його батьки, Ґраціо Форджоне і Марія Джузеппа Де Нунціо, були дрібними землевласниками. При хрещенні хлопчикові дали ім'я Франціска. У сім'ї і в парафії Франціск одержав глибоке релігійне виховання і уже в десятилітньому віці висловив побажання стати ченцем. Для того, щоб дозволити синові слідувати за своїм покликанням, що у той час значило приватним шляхом одержати необхідну освіту, батько був змушений виїхати на заробітки в Америку.
6 січня 1903 року Франціск вступив до новіціяту капуцинів у Морконе, прийнявши ім'я брата Піо. Після шестирічного навчання у різних монастирях, яке через слабке здоров'я переривалося постійними приїздами до рідного села, 10 серпня 1910 року у соборі міста Беневенто Франціск був рукоположений в священики.
Внаслідок численних проблем, викликаних слабким здоров'ям, у 1916 році він був відісланий до Сан Джованні Ротондо, у районі Фоджа, що на мисі Ґарґано, у області Апулья.
20 вересня 1918 року Отець Піо одержав дар стигматів на руках, ногах і підребер'ї.
Незвичайне явище звернуло на себе увагу великих мас людей з усіх італійських областей та з-за кордону.
Святий Престол, зі свого боку, провів багато розслідувань з ціллю встановлення достовірності самого явища та особистості Отця Піо. У певні періоди Ватикан навіть застосував щодо його служіння деякі обмежуючі заходи. Надзвичайний сповідник і вихователь душ, він багато молився і заохочував до молитви. Під його духовним керівництвом зародилися Групи Молитви, які швидко поширилися по території усієї Італії та у різних зарубіжних країнах. У той же час, Отець Піо реалізував ідею полегшення фізичних страждань, побудувавши за допомогою вірних лікарню, яку назвав "Домом полегшення страждань". Лікарня поступово стала справжнім лікарняним містечком, привівши, разом з тим, до значного розвитку раніше відлюдне місце. Численними є навернення невіруючих людей і тих, які вели неправедне життя. Численними є також і благодаті, одержані за допомогою його заступництва. Отець Піо помер у концепції святості 23 вересня 1968 року.
Після завершення встановленого ходу канонічного процесу, 18 грудня 1997 року Святіший Отець Папа Іван Павло II проголосив його Слугою Божим. Його могила і місця, у яких він жив, продовжують притягати до себе все більше і більше паломників.
До крипта монастирської церкви, де поховані його мощі, у 1987 році, з нагоди століття з дня народження Отця Піо прибув з візитом також і Папа Римський.
21 грудня 1998 року кардинали, які зібралися на консисторії у присутності Папи, прийняли декрет, визнаючий чудо, яке сталося за втручанням Отця Піо. Таким чином була відкрита дорога для його беатифікації, яка відбулася 2 травня 1999 року. Через три роки, 16 червня 2002 року Святим Отцем італійський капуцин був внесений до числа святих Католицької Церкви. Батьки Отця Піо, Ґраціо Форджоне і Джузеппіна Де Нунціо, були дрібними землевласниками. За два кілометри від села, у місцевості під назвою П'яна Романа, вони тримали хутір і клаптик землі, з якої мали на прожиття. Під час збору урожаю батьки інколи дозволяли собі навіть найняти пару робітників. Для всього іншого вистачало самого Ґраціо, якого в селі називали дядьком Раціо: кожного ранку на зорі він сідлав осла і прямував на поля. Трохи пізніше туди йшла також і дружина, тітка Джузеппа, щоб поклопотати на хуторі і на току, а разом з тим приготувати обід. Пізно пополудні вони поверталися у село до рідної домівки, скромної, але переповненої людським теплом. Таким було їх життя, у якому один за одним появлялися діти: Мікеле, первісток, який, як тільки підріс, став допомагати у полі; Франціск, який теж допомагав випасати тих трьох-чотирьох овець, яких вони мали; а за ними Грація і Пеллеґріна.
Сім'я Форджоне була дуже релігійною, як, зрештою, й інші жителі села, у якому усі сумлінно дотримувалися літургійних свят, а особливо Різдва, з милими звичаями і традиціями. Вшановувалися ними також і святі під час загальних свят, серед яких, у першу неділю серпня, святкували день Діви Волі, покровительки П'єтрельчини.
Так маленький Франціск цілком природно був впроваджений у щире релігійне оточення. Деякі сусіди пізніше згадували, як маленький Франціск при звучанні дзвону, який скликав на відправу, наполягав на тому, щоб бабуся тут же вела його до церкви. Згодом він почав відвідувати церкву регулярно: спочатку для катехизму, потім для підготовки до першого причастя і миропомазання, прислуговуючи при цьому у церкві. Серед інших дітей він виділявся своїм поривом до церковного життя.
Якщо він чув непристойні слова або виразну лайку, то виразно страждав і був немов переляканий. А у полях, разом з пастушками його ж віку, серед яких був також його двоюрідний брат і сусід по хутору Меркуріо Скокка, "він завжди хотів гратися у процесії" з фігурками, які вони самі ліпили з глини.
Франціску було близько десяти років, коли якогось літнього дня під час молотіння на току перед ними появився чернець-капуцин зі своєю звичною місією збирання грошей.
Для Франціска він став немов відкриттям. Після того, як чернець, одержавши свою пожертву, їх покинув, Франціск раптом заявив батькові: "Я хочу стати ченцем".
Не довго думаючи, батько відповів: "Якщо вивчишся".
Згодом батько порадив: "Піди у ченці у Падулі", тобто у сусіднє село, де знаходився монастир францісканів.
"Ні, - відповів Франціск. - Хочу стати ченцем з бородою".
З огляду на цей нахил сина дядько Раціо відвідав братів монастиря у Морконе, звідки походив капуцин і де знаходився також новіціят.
Щоб вступити до новіціяту, потрібні були п'ятнадцять повних років і певна підготовка щоб згодом можна було стати священиком.
Франціск мав тільки елементарну освіту одержану від місцевого учителя, який дав йомуперші навики читання і письма. Так постала необхідність звернутися до справжнього учителя.
У приватній школі
Спочатку навчання ішло зовсім погано, або, принаймні, так видавалося. Навіть сам Тіццано вважав Франціска тупим.
Але мати не вірила. Вона звернулася до іншого приватного вчителя, Анджело Каккаво. Перед тим, як прийняти нового учня, учитель влаштував йому невеличкий іспит. Виявивши його бажання і здатність вчитися, він узяв хлопчика до себе. Як видається, Франціск погано почував себе з попереднім учителем, тому що йому не подобалася його моральна поведінка.
З новим учителем Франціск почував себе чудово. На цей раз йому нічого було сказати: ані проти його навчання, ані проти усього іншого.
Франціск був дуже серйозним. Якось його звинуватили у тому, що він написав любовну записку своїй товаришці, і його суворо покарали. Згодом учителеві прийшлося змінити свою думку, визнавши, що Франціск став жертвою обмови через велику симпатію у дівчаток, а також через його старанність у навчанні.
Франціск приділяв своєму навчанню багато часу. Він навіть організував собі кабінет у невеличкому родинному приміщенні, яке називали вежею.
Хлопчик вчився пристрасно і навіть вів родинне листування, повідомляючи батькові у Америці про своє навчання та про те, що відбувалося вдома.
Якось Франціск повідомив йому також і про поїздку, яку здійснив разом з товаришами по навчанні до Помпеї, вказавши при цьому, скільки вона йому винесла.
Батько розсердився за цей видаток. Франціск з ним погодився, але додав при цьому: "Ви повинні пам'ятати що, дасть Бог, наступного року для мене закінчаться всі свята і розваги, і я покину це життя, щоб обійняти інше, краще."
Внутрішня боротьба
Але відречення, до якого Франціск готувався протягом довгих років, починаючи від самого дитинства до підліткового віку, при наближенні до встановленого часу не було, однак, легкою справою.
Це була тяжка боротьба, яка розривала його душу.Так тягнулося до того часу, поки щось подібне на видіння остаточно не визначило його майбутнє: воно полягало у немилосердній боротьбі проти страшного ворога, який завжди і знову повертатиметься до бою, але якого він завжди перемагатиме під проводом і заохоченням чудової таємничої постаті.
Так розвіялися всякі сумніви. Немов вирішальний поштовх, видіння повторилося саме того ранку, коли Франціск від'їжджав з П'єтрельчини. Своє шестилітнє навчання Отець Піо провів у різних місцях: від Морконе до Сант'Елїї а П'янізі, Сан Марко ла Катола, Серракапріола, Монтефуско, Джезуальдо.
Після новіціяту Отець Піо постійно переїжджав з одного монастиря до іншого для участі у різних навчальних курсах. Навчання проводилося там, де були приватні вчителі, які з року в рік могли міняти адресу. Часом причиною переїздів були його проблеми зі здоров'ям. Так брат Піо познайомився з усіма монастирями капуцинської провінції Святого Ангела, розкиданими у областях Апульї, Кампаньї і Молізе.
Але його перебування в них було недовгим, тому що не дозволяло здоров'я, з поганим самопочуттям, високою температурою, неможливістю втримати їжу. Чи, може, це були наслідки умертвлення ще з часів новіціяту?
Так він був змушений періодично повертатися до рідного села, щоб поновити власні сили.
У результаті Отець Піо більше часу проводив у П'єтрельчині. Там, як міг, він продовжував вчитися, підтримуючи постійне листування з настоятелями: отцем Бенедетто і отцем Агостіно з монастиря Сан Марко ін Ламіс. Обоє, а особливо останній з них, добре розуміли, що те, що відбувалося з цим хворобливим братом, було не зовсім природним. Будучи його сповідниками і духовними наставниками, вони добре знали, що робилося в його душі.
Свячення
Нарешті після довгих перипетій, які, як видавалося, у деякі часи переважали над глибоким бажанням Отця Піо до кінця слідувати за своїм покликанням, а також після завершення необхідних для священства етапів піддияконату і дияконату, після останнього обов'язкового іспиту 10 серпня 1910 року він був висвячений на священика.
Урочиста церемонія відбулася у соборі Беневенто. Брат Піо був рукоположений єпископом Паоло Скінозі. Була також присутня його мати Джузеппа. Батько і брат на той час ще перебували в Америці.
"День святого Лаврентія став тим днем, коли моє серце, як ніколи, переповнилося любов'ю до Ісуса. Який я був щасливий, яким радісним для мене був той день!",- писав потім Отець Піо.
14 серпня у П'єтрельчині він відслужив своє перше богослужіння. З цієї нагоди з ритуальною промовою виступив його настоятель і духовний наставник отець Аґостіно, який побажав йому стати великим сповідником. Після свячень Отець Піо залишився у П'єтрельчині. І через місяць з ним сталася дивна річ. На той час він був у полі, де молився і розважав під в'язом, як раптом відчув пекучий біль на долонях рук.
Це були перші прояви стигматів. Тільки через рік він вирішив повідомити про них настоятелів, сказавши при цьому, що ці знаки його дуже збентежили і він попросив Господа, щоб стигмати щезли. І так сталося.
Але знаки, хоч і невидимі, залишилися і з того часу завдавали йому великого болю, особливо у п'ятницю і у Страсний тиждень. Здоров'я, як і раніше, було слабким, і спроби жити у спільноті у тому чи іншому монастирі постійно закінчувалися безуспішно.
Щоб трохи набратися сил і відпочити, Отець на довгі періоди часу був змушений повертатися до П'єтрельчини.
Шість років ізоляції
Настоятелі з любов'ю спостерігали за Отцем Піо, допомагали йому закінчити обов'язкове навчання, а також забезпечували усім необхідним. Його вважали хворим на туберкульоз. Діагноз поділяла більшість лікарів, серед яких були й відомі імена.
Багаторазово його відкликали до спільноти, але згодом відмовлялися від цієї ідеї, тому що стан здоров'я Отця Піо тут же погіршувався.
У Венафро, де він залишився протягом сорока днів, Отець живився однією Євхаристією. Саме там він пережив серію екстазів, детально описаних отцем Аґостіно.
Практично, після свячень він залишився у П'єтрельчині ще шість років, які переривалися перебуванням у Неаполі в казармі та у військовому госпіталі, де його багаторазово обслідували військові лікарі, прийшовши до того ж висновку, що й цивільні медики. Згодом Отця звільнили від військової служби. Можливість остаточно повернутися до чернечої спільноти появилася у нього у березні 1916 року. Раптом тяжко захворіла одна шляхетна пані з Фоджі, яку капуцини глибоко поважали за її побожне життя. Пані листувалася з Отцем Піо, який був її духовником.
Одержавши від настоятелів звістку про її хворобу, Отець Піо прибув до Фоджі і зупинився у єдиному тоді монастирі св. Анни. Він доглядав за хворою аж до смерті, яка не змусила себе чекати, а потім залишився у цьому місті.
Там з ним теж відбувалися дивні явища. З кімнати Отця Піо часто чувся страшний гуркіт, і брати були дуже тим налякані.
Від цих жахів братів звільнила страшна літня задушлива спека міста, розташованого на рівнині.
Щоб врятувати Отця Піо від спеки, його настоятель і співбрат Отець Паоліно вирішив відправити його на кілька днів у Сан Джованні Ротондо, що на узгір'ї Ґарґано.
Ідея виявилася рятівною. У тому селищі, яке було у той час віддаленим, Отець Піо почувався дуже добре, а після короткого візиту до Фоджі у вересні 1916 року він повернувся туди назовсім.
Після деяких неминучих коротких виїздів, з 1918 року Отець звідти більше не виїжджав.
Духовна родина
Крім більш сприятливого клімату для власного здоров'я, там Отець Піо знайшов ту атмосферу, яка відповідала його вродженому покликанню провідника душ.
У Отця була завжди можливість сприяти цьому покликанню, де б він не знаходився, часто саме через листування з рекомендованими з боку настоятелів особами, які добре знали його духовність і глибоко цінували його здатність розуміти душу інших.
Тут, у Сан Джованні Ротондо, у той час самотньому маленькому монастирі за два кілометри від села, серед пагорбів, порослих мигдалем, єдиним деревом, котре могло вкоренитися на сухій кам'янистій землі, та серед гірського, вигорілого від сонця кряжу, що тягнувся на північ, він зустрів групу жінок, в основному черниць-францісканок, які уже відвідували монастир і від самих братів знали про незвичайну особистість цього їх співбрата.
Отець був відомий у чернечій провінції своєю духовною формацією, а також тими дивними явищами, які з ним траплялися, де б він не появлявся.
Отець Піо розпочав для них маленькі домашні конференції, які відбувалися у маленькій кімнаті для гостей, навчаючи сестер, як треба розважати і молитися. Одна з них, Люцієтта Фйорентіно, за кілька років до того передбачила у сні чи видінні його прихід і вселенську місію: у формі великого дерева, яке повсюди поширювало свою тінь.
Остаточна стигматизація
З весни 1918 року Отець Піо більше не покидав Сан Джованні Ротондо.
Влітку на його тілі повторилися незвичайні явища, які додалися до стигматів на руках, що появилися вісім років до того, за місяць до рукоположення, а потім щезли після палкої молитви до Бога забрати їх у нього. Однак, ті знаки у визначені дні продовжували завдавати йому глибокого болю. У перших числах серпня Отець Піо буквально був пробитий у серце.
Наступного місяця, 20 вересня 1918 року, під час своєї самотньої молитви на хорі після богослужіння, йому явилася містична постать і в цю мить він відчув глибокий пронизливий біль у всьому тілі.
Це була мить остаточної стигматизації: рани на руках, ногах, підребер'ї, як у Ісуса. Містичний дар був немов знаком його духовності, але одночасно ніс йому великі страждання через кров, яка витікала з ран і застоювалася у великих струпах з двох сторін долонь, на ногах, а також у підребер'ї, де знаходилася поперечна рана.
Наплив людей і медичні огляди
Це дивне явище не могло залишитись непоміченим, незважаючи на те, що Отець Піо нічого про нього не говорив і намагався сховати стигмати у широких рукавах своєї одежі. Але саме ця стриманість звернула на себе увагу його найбільш проникливих вірних. Вони здогадалися про його таємницю, і Отець Піо проти власної волі був змушений її розкрити; зрештою, він не міг приховувати те, що з ним сталося, і від своїх співбратів.
Чутка про цю надзвичайну подію швидко поширилася не тільки у Сан Джованні Ротондо, але й у всьому Ґарґано та у інших місцях. Величезні маси людей почали приходити до монастиря, щоб побачити Отця Піо.
Стала навіть необхідною участь сил правопорядку. Поліція підтримувала порядок серед людей, які прибували сюди не тільки з цікавості, але і з надією одержати благодаті від пробитого, як Ісус, чоловіка. З ними появилися також і лікарі: спочатку на запит безпосередніх настоятелів Отця Піо, а згодом Святого Престолу, який хотів одержати точну інформацію про природу ран.
Думки лікарів не співпадали. Два з них після багаторазових оглядів не вагалися стверджувати, що знаки з природної точки зору не мали жодного пояснення. Інший відомий лікар був протилежної думки і зробив навіть спроби вилікувати рани, що, однак, не дало жодного результату.
Так рани залишилися незмінними і продовжували кровоточити.
Отець Піо стояв не тільки у центрі явного зацікавлення великої кількості людей через те дивне явище, яке об'явилося на його тілі, а став також предметом глибоких суперечок і полемік щодо його суті ченця.
Його чернеча особа була поставлена під сумнів навіть наклепами з боку певної групи священиків з єпархії Манфредонїї, де недоброзичливо настроєний до Отця єпископ негативно висвітлював його перед Святим Престолом.
З іншого боку, прихильники Отця Піо робили все можливе для його захисту, відповідаючи на ганебні звинувачення ворогів вибуховими досьє проти них самих. Якось дійшло навіть до народних хвилювань, викликаних заходами Святого Престолу проти Отця Піо. Першим ділом Ватикан спростував надприродність того, що сталося з Отцем Піо, багаторазово відраджуючи вірних його відвідувати. Потім, у 1931 році, було прийняте рішення про ізоляцію Отця в кляузурі монастиря з забороною сповіді, відкритого богослужіння, а також звичного для Отця листування і контактів з вірними.
Це було справжнім ув'язненням, під час якого Отець Піо відправляв богослужіння у внутрішній капличці і підтримував контакти тільки зі своїми співбратами і з деякими друзями, які приходили його відвідати.
Якось розійшлася чутка про переведення Отця Піо і майже дійшло до справжнього бунту. Монастир був оточений вірними, а відповідальний за переведення перебував у великій небезпеці.
Справжньою чи ні була чутка про переведення Отця Піо, але жителі Сан Джованні Ротондо позмінно, вдень і вночі, вели нагляд за монастирем.
Звільнення Отця Піо
Розпачлива кляузура продовжувалася близько двох років. Нарешті, у червні 1933 року, Отець Піо одержав дозвіл знову відправляти богослужіння для вірних і сповідати. Навіть якщо Святий Престол так і не змінив повністю своєї точки зору на Отця Піо, однак сумніви щодо його особи ченця розвіялися. Після довгої перерви Отець Піо знову міг спілкуватися з вірними, а також більш спокійно міг допомагати людям через наставництво душ. Проте, йому так і не повернули право вести переписку з вірними.
Тим часом кількість його духовних дітей поступово зростала у всіх регіонах, і серед них були й такі, які постійно приходили до нього, проводячи кілька днів, а часом і тижнів у Сан Джованні Ротондо. У селищі за ці роки все залишалося простим і правдивим, без будь-яких ознак розвитку. У Сан Джованні Ротондо підтримувався старий рівень життя, з типовими звичаями, традиціями, особливостями, а жителі приймали приїжджих у власних домівках. Це була братня, щира гостинність. Тоді між монастирем і селищем не було жодного житла, а дорога була дещо кращою від гірської стежини, складною і горбистою, якою ходили пішки або возили візки зі щебнем, котрий добували за монастирем. Часом можна було зустріти запряжені кіньми криті вози, які приїздили з округи. Іноді на крутому сільському шляху можна було побачити автомобілі з тією чи іншою знаменитістю.
