Великого чудотворця, помічника швидкого, і заступника перед Богом надзвичайного, святителя Христового Миколая виростила Ликійська земля в граді, що називається Патара, від чесних, благородних, правовірних і багатих батьків. Батько його був на ім’я Теофан, мати ж Нона. Ця благословенна двійня, що в законному шлюбі благочесно перебувала, всіляким же прикрашала себе доброчестям. За богоугодне життя своє, багато ж милостинь і велику добродійність сподобилися витворити святу віть, самі будучи коренем святим, і немов дерево, посаджене при витоку вод, дало плід свій у свій час. Народивши ж божественного цього отрока, нарекли його ім’ям Миколай, що означає "перемога”: справді-бо він над злом перемогою виявився, коли Бог так благоволив, і на спільну світові користь. Після народження ж відразу мати його Нона від болю звільнилася і з того часу була неплідною аж до звільнення від тілесних пут. Сама природа визнавала, що неможливо іншого такого народити сина, але одного цього мати — першого і останнього, який з утроби материнської богонатхненною освятився благодаттю, перш ніж жити почав — благоговійно шанувати Бога, перш ніж груди ссати — творити чуда, перш ніж їсти навчився — постити. Бо по народженні своєму в купелі він три години стояв на ногах своїх сам по собі, ніхто не підтримував його, честь віддаючи стоянням тим Пресвятій Тройці, їй же пізніше мав бути великим служителем і заступником. Коли прикладався до грудей матері своєї,  із сосків материнських впізнавався чудотворець: їв не так як зазвичай инші немовлята — а з правої лише груді молоко ссав, праворуч із благословенням мав отримати стояння. Але й постником надзвичайним став: у середу-бо і п’ятницю раз їв із грудей молока, і то в пору вечірню по здійсненню звичайного для християн правила, з чого батьки його дуже дивувалися і який згодом мав бути постник,  розуміли. Постницького-бо того звичаю з пелюшок навчившись, блаженний ціле життя своє аж до блаженної кончини дотримувався, середу і п’ятницю проводячи в пості. Рісши літами, хлопець ріс водночас і розумом, і звичаями добрими, їх же від добрих батьків був навчений. І був як нива плодовита, добре зерно навчання в себе прийняв і проростив, нові ж кожного дня доброго звичаю плоди приносячи. 

Коли прийшов час, відданий був на науку Божественного Писання. Він же природного розуму бистротою і Духа Святого настановою за малий час велику осягнув Премудрість. І скільки в книжному навчанні встиг,  настільки добрим Христового корабля стерновим і досвідченим словесних овець пастирем мав бути;  досконалий був у навчанні слова.  Досконалий і в житейських справах виявився: від друзів суєтних і бесід марнотних ухилявся всіляко, з жінками говорити або оком на лице жіноче поглянути берігся вельми і, втікаючи від того, від співперебування з такими особами тримався на відстані. Берігши ж справжню цноту, чистим розумом завжди Бога бачив і у святій Церкві завжди перебував, як сказано: "Хотів мешкати в Домі Бога мого”. І тоді багато цілими днями і ночами на богомисленній молитві і при читанні Божественних Книг проводив,  духовного розуму навчаючись, і звідти божественними збагатився благодатями Святого Духа, для нього ж збудував у собі дім достойний, як написано: "Ви є церквами Бога живого, і Дух Божий живе у вас”. 

Маючи ж у собі живого Духа Божого, добродійний і чистий юнак виглядав цілий духовний, духом палав,  для Господа працюючи, і не можна було в ньому побачити ні трошки юначої вдачі, але старого мужа звичай, через що для всіх став предивним і чесним. Так-бо як старий чоловік, маючи звички юного, стає посміховиськом для всіх, так і юний, маючи звичаї мужа старого, всіма з подивом шанується. Недоречною є в старості юність, чесна ж і красна в юності старість. Був же блаженному стриєм єпископ града того, однойменний йому, Миколай-бо називався,  на його ж честь цьому молодшому Миколаю ім’я дали. Той-бо стрий, бачачи небожа свого, що робив успіхи в доброчинному житті і від світу всіляко відсторонювався, радив батькам його, щоб віддали його на службу Богові. Вони не перечили, щоб дарувати Господеві чадо своє, самі-бо як дар від Нього прийняли, бо написано в давніх книгах про них, що неплідними були і, вже втративши надію на народження дитини, багатьма молитвами, і сльозами, і милостинями від Бога собі цього сина випросили і тому,  хто дарував його,  принести в дар не пожаліли. Прийнявши ж юного старця,  що мав сивину мудрости і вік старости життя непорочного,  єпископ вивів його у священичих чинах на пресвітерство.  Коли ж його хіротонізував, звернувся до людей, що в церкві були; сам, наповнившись Духа Святого, пророкував, говорячи: "Це, брати, нове бачу сонце, що краєм землі сходить і печальним милостиву втіху несе. О блаженне стадо, що мати собі цього пастиря сподобилося!  Він добре випасе заблукалі душі і на пасовиську благочестя вигодує їх, і помічником швидким для тих,  хто в біді виявиться”. Це ж пророцтво потім і насправді збулося, як наступна явить повість. 

Прийнявши на себе пресвітерський сан, святий Миколай труди до трудів докладав, у чуванні, і в пості, і в безупинній молитві перебуваючи, і безплотних у смертному своєму тілі наслідувати намагався. Так, як ангел, жив, день за днем душевною добротою більше процвітав і видавався церковного правління достойним. У той час єпископ Миколай,  захотів іти в Палестину,  щоб там місцям святим поклонитися,  отож поручив все господарство церковне небожеві своєму, цьому єрею Божому, святому Миколаю. Той-бо, місце іншого займаючи, про церковне господарство всіляко піклувався, так, як і сам єпископ, стрий його. Тоді батьки його,  життя тимчасове покинувши, до вічного життя переселилися, святий же Миколай, спадкоємцем маєтку їхнього бувши, роздав його потребуючим. Не дивився на швидкоплинне багатство а ні про примноження його не турбувався, але всіх мирських бажань відрікся, намагаючись одному Богові всім серцем посвятитися, до Нього ж і говорив: "До Тебе, Господи, підношу душу мою, навчи мене творити волю Твою, бо Ти є Бог мій. На Тебе покладаюся з утроби, з лона матері моєї Богом моїм Ти є”. І була рука його розпростерта до потребуючих, як ріка многоводна, що тече потужними струменями. Щоб його пребагаті милості краще можна було збагнути, одна з багатьох милосердних його справ була така. 

Був один муж в граді тому зі славних і багатих,  що потім дуже зубожів,  безславний і бідний став,  бо віку цього життя непостійне є. Мав же муж той три доньки, з лиця дуже гарні. І коли вже всього потрібного забракло йому, що зовсім не мав ні їжі, ні одежі, надумав доньок своїх на шлюб нечестивий віддати і дім свій розпусним зробити, через велику свою убогість, щоб звідти прибутки мати,  собі ж і отроковицям придбати одяг та їжу. О горе, в які ганебні думки заганяє злиденність остання!  Так-бо той муж у лукавих помислах роздумував і в діло ж намір свій поганий окаянно впровадити хотів. Добрий Бог, не хочучи в загибелі єство людське бачити, але до бід наших чоловіколюбно схиляючись, вклав благість в серце угодникові своєму святому єрею Миколаю і до мужа, що гинув душею, таємним натхненням на допомогу його відіслав, того, що в убогості, утішаючи і від падіння гріховного застерігаючи, бо про останню мужа того злиденність святий Миколай чув і,  про злі його помисли Божим одкровенням дізнавшись, 

зжалився вельми над ним і благодійною своєю рукою від убогости і гріха його з доньками, як із вогню, викрасти замислив. Проте не захотів відкрито прийти до мужа і про благодійність свою йому розповісти,  але таємно щедру йому милостиню подати задумав.  Це ж із двох причин:  щоб і самому марної людської слави уникнути,  розумів-бо сказане в Євангелії: "Почуйте:  не чиніть милостиню вашу привселюдно”,  і щоб того мужа,  що був колись багатим, але у бідність велику прийшов, не посоромити. Бачив-бо, як то тяжко жити тому, хто з багатства і слави у бідність впав,  бо соромиться його душа,  відтворюючи в пам’яті

попереднє благополуччя. Через те незвичне зробити замислив, за словами Христовими: "щоб не знала ліва,  що робить права”.  Настільки-бо втікав від людської слави,  що і від того самого,  якому чинив добро,  намагався себе утаїти.  Великий-бо клунок золота взявши, опівночі до дому мужа того прийшов і через одне віконце в дім йому вкинув — сам швидко у свій дім повернувся. Зранку ж, вставши і клунок знайшовши, чоловік розв’язав його і, золото побачивши,  настрашився і думав,  що йому ввижається:  боявся,  що це золото видиме обманом виявиться,  бо такого благодійника нізвідки не чекав.  Тому ж,  кінчиками пальців

золото обертаючи, дивився вивчаючи і, побачивши, що справді так є, утішився і дивувався, і гарячі від радости пролив сльози.  Багато ж роздумував собі,  хто б то міг йому це добро зробити, і, не здогадуючись, Божому промислові те зарахував, безперестанно Йому дякуючи, хвалу підносячи Господеві,  що про всіх піклується. І так одну з доньок своїх,  найстаршу, зразу заміж віддав,  дане ж золото,  якого було достатньо,  на віно їй дав.  

З того дізнався дивний Миколай, що по волі його зробив муж той, приємно йому було. І знову був готовий і другій доньці його таку ж вчинити милість, намагаючись дівицю законним шлюбом вберегти від гріха беззаконного. Другий-бо, рівний попередньому, клунок золота приготувавши, вночі таємно від всіх у дім старцевий через те ж вкинув віконце.  Зранку ж убогий чоловік,  вставши, знайшов знову золото,  подібне першому,  і також почав і тому дивуватися,  і на землю впав,  гарячими сльозами обливаючись,  говорив: "Боже і Подателю милости,  і Будівничий нашого спасіння,  що спершу викупив мене кров’ю Своєю,  нині ж дім мій з дітьми від сітей чужих викуповуєш золотом,  Сам покажи мені того,  хто служить милосердному Твоєму бажанню і людинолюбній Твоїй благості. Покажи мені того земного Ангела, що береже нас від гріховної загибелі, хай знаємо, хто це такий, що від принизливої нам убогости рятує і від злих зумисних намірів вибавляє. Це-бо по милості Твоїй, Господи, таємно щедрою угодника якогось Твого рукою мені вчинене,  і другу доньку по закону мужеви віддам і так уникну ловлення диявола, що хоче нечестивим прибутком помножити велику,  о горе,  мені згубу”.  Тоді муж той,  молившись Господеві,  дякуючи Йому за благостиню,  вчинив шлюб і другій своїй доньці,  покладаючись в тому на Бога і щиру на Нього надію поклавши, що і про третю доньку його подбає і чоловіка їй любого законом мати подасть, пославши йому знову достатньо на ту потребу золота таємною добродійною рукою. Ще ж до того не спав вночі, стеріг, щоби змогти благодійника свого почути і бачити його сподобитися, щоби дізнатися, хто і звідки приносить йому золото. І тут за короткий час очікуване зближається: прийшов-бо і втретє Христовий угодник Миколай тихою ходою і на тому,  що завжди,  місці будучи,  такий же вузол золота знову через те ж віконце вкинув і швидко додому повернувся. Батько ж дівчат, почувши, що золото вкинене у вікно, як міг, біг за тим, хто приходив. 

Наздогнавши ж і впізнавши, хто є, — не був невідомим святий через добродійність свою і знатність роду, —  впав до ніг його,  цілуючи їх,  ізбавителем його називаючи, і помічником, і спасителем душ, що в останню вже погибель зійшли. "Це-бо, — каже, — завдяки твоїм щедротам підняв мене великий в милості Господь. Давно загинув би я — окаянний батько з доньками — дощем вогню содомського,  горе мені! І ось нині тобою

врятовані і від гіркого падіння гріховного визволені”. Та й багато що зі сльозами говорив до святого. Той же ледве підвів його на ноги і клятвами душу того закляв, щоб ніколи в житті своєму нікому не розповідав про те, що трапилося. Ще багато на користь чоловікові тому мовивши,  святий відпустив його у дім свій.  

Ось із багатьох його діл милосердних одне розповіли, щоб звідси стало відомо, який був до убогих милостивий. І якщо б про милосердя його по одному розповідати,  які щедроти потребуючим явив,  скількох спраглих напоїв,  і нагих одягнув, і скількох із боргів викупив, то не вистачило б часу розповісти. 

По цьому преподобний отець Миколай вирішив йти в Палестину,  і там святі місця побачити,  і поклонитися їм,  де ж Господь Бог наш Ісус Христос пречистими Своїми плотськими ходив ногами.  Коли-бо кораблеплавці плили напроти Єгипту,  нічого ж не знаючи про те, що їм має бути, Святий Миколай, пливши з ними, передбачив, що має бути шторм,  і буря,  і зіткнення вітрів лютих.  І про те передрікши їм,  казав,  що самого бачив лукавого ворога, що вліз до корабля і його з людьми на глибину занурити хотів. І зразу в той час раптова якась найшла смута, потемніла хмара, була буря сильна і збурення моря велике.  Ті, що плили, дуже злякалися загрози смерти і просили святого Отця Миколая, щоб допоміг їм, бо гірко в безодні потерпали і від біди, що мала статися, рятунку не сподівалися. "Якщо ти, святче Божий, не поможеш нам молитвами своїми до Бога, то зараз погрузнемо в безодні цій і загинемо”. Він же їм дерзати звелів, на Бога ж надію покласти і швидкого визволення безсумнівно сподіватися — сам почав ревно молитися до Господа. І зразу упокорилося море,  і в тишу велику залягло, і все печальне в радість перетворилося. 

Богові ж і Його угоднику святому отцю Миколаю всі вдячність підносили і двом речам дивувалися: пророкуванню шторму і розрішенню суму. Коли це було, хтось із кораблеплавців вгору щогли виліз, так, як

звичайно задля якоїсь потреби:  і коли вже звідти злізти хотів,  посовгнувся,  згори впав посеред корабля і забився на смерть, бездушно лежав. Святий же Миколай, ще до кликання на допомогу готовий, молитвою воскресив його і не мертвим, а сном обійнятим його зробив і живим плавцям віддав. Після цього, вітрила всі розкривши благорозумні, на те іменувалися і вибиралися, і незгода була велика. 

Отож деякі, ревністю божественною спонукані, вирішили,  що не людського вибору то справа,  а Божого укладу, і належить за те молитися, щоб Сам Господь явив, хто достойний такий сан прийняти і пастирем всієї Ликії бути. Усі-бо, доброї тої ради послухавши, вдалися до ревної молитви і посту. Господь же волю тих, що бояться Його,  творячи і молитву їхню слухаючи,  одному з них —  єпископу найстаршому —  своє благовоління відкрив таке. Коли той стояв на молитві, явився ясний муж і звелів йому, щоб при дверях церковних вночі прийти і стати,  і спостерігати,  хто швидше за всіх до церкви увійде. "Той є, — каже, — моїм спонуканий Духом. І, прийнявши того чесно, архиєпископом поставте,  ім’я ж мужеві тому Миколай”.Таке божественне видіння бачивши і наказане у видінні чуючи, єпископ іншим єпископам повідомив. Вони ж, чувши те, взялися за молитву трудолюбно.  Той єпископ,  що бачив одкровення,  став на місці,  де у видінні йому було наказано, і чекав пришестя бажаного мужа. Коли ж був час утрені, святий Миколай, Духом ведений, швидше від усіх до церкви прийшов: мав-бо звичай опівночі на молитву ставати і на початок,  випереджаючи всіх, до церкви на ранішні приходити співи. Коли ж зайшов до притвору, озвався до нього єпископ, що видіння того сподобився, і каже йому: "Як, о дитино,  називаєшся?” Він же мовчав. Цей же наполегливо допитувався його, а святий покірно і тихо йому відповідав: "Миколай називаюся,  владико,  раб святості твоєї”. Божественний же той муж, коли покірні ці і смиренні слова почув, то зрозумів не з імени, передреченого йому у видінні, що Миколай називається, а зі смирення, як тихо і покірно відповів. І впізнав, що той є, про кого ж благоволить Бог, бути йому первопрестольником Мирейської Церкви. Не був же несвідомий, на кого дивиться Господь: "на покірного і мовчазного, і смиренного серцем”. І втішився дуже,  ніби ж якийсь таємний отримав скарб. І зразу взяв його за руку,  говорячи: "Іди за мною,  дитино”.  І привів чесно до єпископів.  Вони ж, сповнившись божественної насолоди і духовної втіхи через віднайдення мужа,  Богом вказаного,  посеред церкви його привели.

Слава ж про це кругом розійшлася,  збіглося, швидше від крилатих,  багато люду незчисленного.  Єпископ же, що бачив видіння,  велегласно до всіх промовив: "Прийміть,  брати,  свого пастиря,  його ж вам помазав Дух Святий і йому ж душами вашими правління здійснювати поручив,  його ж не людське зібрання,  але Божий суд поставив.  Ось нині маємо того,  кого бажали і кого шукали,  нині знайшли і прийняли. Він добре нас пастиме і наставлятиме, не покиньмо надії, щоб добре стати перед Богом в день явлення Його і одкровення.” Багато ж людей підносили вдячність Богові і невимовно веселилися,  а святий Миколай відмовлявся той сан прийняти,  не терплячи хвали людської. Проте всім священним і мирським собором впрошений був і, не хотівши, на архирейський престол зійшов, бо й видінням Божим про це повідомлений був, 

яке бачив перед смертю архиєпископською,  про що святий Методій,  патріярх Царгородський, пише таке: "Одної ночі святий Миколай бачив Спасителя нашого у славі, що стояв біля нього і книгу йому Євангельську, золотом і маргаритами прикрашену, подавав. З іншого ж боку святу побачив Богородицю, що клала йому на плечі омофор святительський. І після видіння того минуло кілька днів, і переставився Іван,  архиєпископ Мирейський. Миколай того граду архиєпископом поставлений був”.  

Те видіння пам’ятаючи і благовоління Боже ясно бачачи,  ще ж і соборного прошення не зневажаючи, святий Миколай прийняв паству. Священний же собор єпископів із клириками все, що до освячення належало, над ним здійснивши, свято радісне творили, тішачись богоданим своїм пастирем, святителем Христовим Миколаєм. Так Божа Церква прийняла собі світлого світильника, не в куті поставленого ані під сподом не схованого, але на достойному його місці поставленого, на свічнику архиєрейства і пастирства, на ньому ж світло сіяло, справедливо утверджуючи слово істини і всі благочестиві заповіді, здорово думаючи і навчаючи.

На початку пастирства свого,  говорив сам до себе угодник Божий таке: "О Миколаю!  Цей сан і це місце потребує інших звичок, тепер вже не для себе, але для інших живеш”.  Хотів же овець своїх навчити добродійности, свого добродійного життя не криючи вже, як спершу. Бо раніше тільки Бог знав, як провадив життя своє, працюючи для Нього тайно, на архиєрействі же всім було відкрите перебування його,  не заради марнославства перед людьми нескрите, але задля користи і примноження Божої Слави, щоб сповнилося сказане в Євангелії: "Так хай засвітиться світло ваше перед людьми, щоб побачили ваші добрі діла і

прославляли Отця вашого, що на Небесах”. Усіх добрих діл був дзеркалом для стада свого й образом для вірних  [за Апостолом] — словом, життям, любов’ю, духом, вірою і чистотою.  Вдачею був лагідний і незлобливий,  духом смиренний і всілякої зверхности сторонився.  Одяг його був простий, їжа пісна, її ж повсякчас лише раз на день куштував, і то ввечері. Увесь день вправлявся в належних сану його ділах, вислуховуючи потреби тих, хто до нього приходив,  і двері дому його для всіх були відчинені,  бо добрий був до всіх і благоприступний,  сиротам батько,  убогим милостивий податель, утішитель для тих, хто плаче,  помічник ображеним і всім великий добродійник.  На допомогу ж у пастирських трудах своїх до церковного правління знайшов двох радників, добродійних і благорозумних, пресвітерським саном вшанованих, — Павла Родійського і Теодора Аскалопита, мужів, усім грекам знаних. І так пас добре повірене йому словесних овець Христових стадо. 

Заздрісне ж око лукавого змія, — він ніколи не припиняє нападати на Божих рабів; не терплячи бачити квітучого в людях благочестя,  почав гоніння на Церкву Христову через нечестивих царів римських —  Діоклитіяна і Максиміянаа.  Від них же вийшов тоді наказ,  щоб усі вірні відреклися Христа і поклонилися ідолам: тих, хто не покориться ж, хай змушують путами, і в’язницями,  і важкими муками,  врешті,  насильницькою смертю хай будуть покарані. Така згубна буря і Мирейського граду досягла скоро, донесена шанувальниками темного нечестя. 

Блаженний же Миколай в граді тому старійшиною був всім християнам, вільному народові проповідуючи Христове благочестя, і за Христа постраждати готовий був — через те взятий був нечестивими катами і в темницю посаджений з багатьма християнами.  У ній же часу немало пробувши,  багато зла витерпів,  голод,  і спрагу,  і тісноту терплячи в’язничну. Співув’язнених же своїх годував словом Божим,  напоював солодкими благочестя водами, повертаючи в них віру в Христа Бога і на непорушній основі ноги їхні ставлячи й утверджуючи у вірі Христовій міцними бути і вперто за істину терпіти. Тоді знову свобода християнам дарувалася,  і, як сонце по темних хмарах,  благочестя засяяло,  ніби якась тиха прохолода після бурі прийшла: чоловіколюбно-бо Христос на свій спадок подивився, знищив нечестивих владу,  викинув із царства Діоклитіяна і Максиміяна і разом з ними тих,  що еллінству служили,  забрав ізсередини.  І відновив людям своїм силу спасіння явленням Хреста великому цареві Константину,  йому ж Римську вручив державу. Він же,  єдиного Бога пізнавши і надію на нього поклавши, переміг всіх противників силою Хреста святого. І тих,  що раніше царювали,  суєтну надію стратив,  зруйнувати звелів ідольські храми, християнські ж церкви звести. Тих, що були замкнені у в’язницях через Христа, на свободу випустив і великими їх похвалами, як хоробрих воїнів, вшанував, і повернулися ісповідники Христові кожен на свою батьківщину. Тоді і Мирейський град знову прийняв пастиря свого,  цього великого архиєрея Миколая,  мученика волею і безкровного вінценосця.  Він же, благодать Божу в собі маючи, за звичаєм своїм зцілював страждання і недуги людські — не

лише самих вірних, а й невірних. Через велику Божу благодать, що в ньому була, багато чим прославився і здивував,  і вельми всіма люблений був. Світився-бо сердечною чистотою і всіма дарами Божими наділений, працював для Господа свого в преподобності і правді. Було ж тоді ще ідольських капищ багато,  до них же люди нечестиві бісівською схилялися любов’ю,  і немало загинуло і з Мирейського граду людей.  Божественний же Архиєрей ревністю до Бога розпалився,  всі ті місця пройшов,  капища ідольські руйнуючи і в прах перетворюючи,  стадо ж своє очищуючи від скверни бісівської.

Так святий Миколай,  з духами лукавими воюючи, прийшов і на Артемідине капище, що було вельми прикрашене і превелике, —  солодке мешкання бісам.  На них же більше святий розлютився,  ніж на нечистий храм той, його ж і зруйнував до основи, високу споруду із землею зрівняв, а той,  що в землі, фундамент розкидав у повітрі. Лукаві ж духи, ніяк не мігши стерпіти приходу святого, плачевні випускали голоси, страшно верещали і втікали переможені, і зі своїх місць вигнані були зброєю молитов непереможного Воїна Христового Святителя Миколая. 

Після цього благовірний цар Константан, хотівши утвердити віру в Христа Бога, звелів Собору Вселенському бути у граді Нікеї. Там же святі отці, зібравшись, благочестя відкрито проповідували, Арієву ж єресь і самого з нею зломудрого і сіючого кукіль єретика прокляттю передали.  Рівночесно ж із завжди сутнім Отцем Сина проповідували,  що мир святій божественній апостольській Церкві дав. Тоді і цей чудотворець Миколай, на тому ж Соборі один із трьохсот вісімдесяти святих отців був, доблесно став проти Арієвого злослів’я, і разом зі святими отцями догми православної віри утвердив, і всім дотримуватися віддав. 

Розповідає ж про нього Іван,  монах студитський,  що Миколай божественною ревністю, як другий Ілля, розпалився, під час Собору наважився Арія не лише словом, але й ділом осоромити, ударивши його в щоку, чим святі отці обурилися і за те діло, що посмів зробити, забрали в нього архиєрейську відзнаку.  Господь же наш Ісус Христос і преблагословенна його Мати,  згори на подвиг святого Миколая дивлячись,  в ділі,  що насмілився вчинити, благоволили і ревність його божественну похвалили, бо таке ж видіння, як і він сам перед поставленням своїм на архиєрейство бачив, дехто з достойніших святих отців бачив: з одного боку від нього —  Христа Господа з Євангелієм, з другого ж —  із омофором Пречисту Діву Богородицю, що відняте в нього повертали й подавали. І пізнавши, що угодне Богові те його дерзновення, отці мовчали і як великого Божого угодника вельми шанували. 

Коли ж повернувся зі Собору святий Миколай до свого стада, прийшов, несучи із замиренням благословення,  і здорове учення медоточивими устами всенародному подав зібранню. Нездорове й чуже біля самого кореня відтяв, озлоблених і неспівчутливих, що в злості зістарилися, єретиків викрив, від Христового стада відігнав. Так, як мудрий землероб на току і точилі все, що є, очищує, і краще відбирає, кукіль же витрясає, так благорозумний току Христового робітник святий Миколай добрими плодами наповнював духовну житницю, кукіль же примарної неправди єретичної розвіюючи і від пшениці Господньої далеко відмітаючи, через що і Церква свята називає його лопатою,  що розвіває Арієве кукільневчення. І був направду світлом світу і сіллю землі, бо й життя його було світлим, і слово його сіллю премудрости розчинене.  Вельми піклуючись про стадо своє у всіх потребах, траплялося,  що цей добрий пастир не лише духовною поживою їх годував,  але й тілесну добував їжу.  

Одного разу, коли був немалий голод і в Мирейському граді бракувало всілякої їжі, і багато людей терпіло скруту, архиєрей Божий над людьми убогими, що з голоду гинули, змилосердився: одному купцеві, що, в Італії бувши,  корабель зерном наповнив і хотів в иншу країну плисти, явився уночі уві сні і, давши йому три золоті завдатку, звелів у Мирейський град плисти і там зерно за ціну віддати. Збудившись зо сну і знайшовши три золоті в руці,  купець настрашився і здивувався такому сну,  що чудо уречевлене явив. Через таке-бо чудо купець не посмів не послухати наказане зробити,  але прибув в Мирейський град і збіжжя тим, що в ньому були,  розпродав, не таючи і явлення Миколая, що уві сні було. Міщани ж, таку втіху від голоду отримавши і повідане чуючи, славу і дяку Богові підносили і великого архиєрея Миколая чудодивного,  годувальника свого, прославляли.

Тим часом заворушення почалося у Великій Фриґії — чувши про те, цар Константин послав трьох воєвод з їхніми воїнами вгамувати те заворушення, тишу встановити. Імена ж воєвод Непотіян, Урс та Єрпиліон. Вони ж із великим поспіхом відплили від Константинограда, прийшли в одну із пристаней Ликійської єпархії, що Андріятським берегом називається, де був град. А тому, що не могли плисти неспокійним морем, тиші в пристані тій чекали; тоді деякі з тих воїнів, що були з ними, з кораблів посходили,  щоб купити потрібне, і забирали чуже примусом, як зазвичай воїни. Часто ж те робили, чим роздратували тамтешніх мешканців.  Через те були сварки і поговір, і війна з обох боків насувалася на місці, що звалося Плакомата. Дізнавшись же про те, святий Миколай не полінувався сам дійти до берега того граду, щоб примирити міжусобицю. І зразу весь град із воєводами, про прихід його почувши, вийшов назустріч і поклонився йому. Спитав же святий воєвод, куди і звідки йдуть. Вони відповіли, що цар послав їх у Фриґію погамувати там заворушення.  Святий же умовляв їх у послусі тримати своїх воїнів,  щоб не робили людям пакости.  їТоді, взявши до граду воєвод,  люб’язно пригостив їх. Вони ж, воїнів покаравши, бунт вгамували і благословення від святого сподобилися. Коли це відбувалося, прийшли з Мир одні міщани, зажурені і заплакані, і, припавши до ніг святого, допомоги для скривджених просили, розповідаючи зі сльозами, що, коли його не було, ігемон Євстафій через заздрісних злих людей, підкуп у руки взявши, трьох мужів з того граду, в нічому не винних, на смерть засудив, через що весь град журиться і плаче і  "твого, казали, чекає повернення, Владико. Якби ти був вдома, то не посмів би ігемон такий неправедний вчинити суд”. Це чуючи, Божий архиєрей засумував душею і, взявши зі собою воєводу, зразу рушив у дорогу. Бувши ж на місці, що називається Лев, зустрів одних людей, що йшли, і спитав їх, чи знають вони що про трьох мужів, на смерть засуджених. Вони ж кажуть йому: "Залишили їх на рициновому і полюксовому полі, на страту волочених”. Тоді святий Миколай поспішив на те місце, намагаючись засуджених на смерть випередити.  І, досягнувши місця, бачив багатьох людей,  що перед ним стояли, і трьох засуджених мужів, що назад руки зв’язані мали і лиця закриті, вже до землі схилені; і бачив оголені мечі націлені, до смертельної страти готові.  Ката ж бачив,  що вже витягнув на те меч, лютий же і негарний образ суворости являючи: і було для всіх жахливе і плачевне видовище. Тоді святитель Христовий, із лагідністю лють змішавши,  вільно серед людей зайшов. І, меч із руки воїна вихопивши, кинув на землю, ніскільки ж не вжахнувшись і не злякавшись, і мужів від пут звільнив, все те з великою впевненістю роблячи, і ніхто не боронив йому, тому що слово його було владне і діло його з божественною силою: був-бо великий перед Богом і всіма людьми. Врятовані ж від усічення три мужі,  бачивши, що їх несподівано з воріт смертних до життя повернули, гарячими з радости сльозами обливалися і благодушно кричали, і всі, що там зібралися, вдячно відкликалися. Прийшов же туди й ігемон Євстафій, але угодник Божий, побачивши його, що наближався, відвернувся і до ніг припадаючого відштовхнув.

Розповісти ж про нього цареві і Бога на покарання прикликати обіцяв, і всіма смертними муками йому погрожував за неправедне використання влади. Він же, справедливо викритий і погрозами святого настрашений,  зі сльозами просив милости і з усієї душі молився, каючись за неправду свою і шукаючи примирення з великим отцем Миколаєм, провину ж на Симонида і Єндоксія, старійшин градських, поклав. Але неправда не може втаїтися, святий-бо знав про те, що, золотом підкуплений, той на смерть осудив невинних. Весь же народ святому отцеві Миколаю велику вдячність підносив. Тоді заледве Христовий угодник впрошений був простити ігемона, бо й сам вже зі смиренням і сльозами великими сповідував своє, що було, прогрішення, а не іншого когось діло. 

Вищезгадані же воєводи,  що з ним прийшли,  бачивши все, що було, дивувалися ревності і благості великого Божого архиєрея. Тоді святих його молитов сподобились і, його благословення за доброго супутника взявши,  у Фриґію відійшли,  щоб виконати цареве веління. І, там бувши, заворушення добре замиривши і все, що звелів їм цар, здійснивши, з радістю у Візантію повернулися, многохвальну від царя і від всіх бояр почесть прийнявши і таке инше через добру славу свою;  у палатах перебували і царської ради удостоїлися. 

Заздрісні ж очі лукавого серця злих людей, не можучи їх в добрій славі бачити, на злобу і ворогування зрушилися, їм же злу раду склавши, приступили до градського єпарха Євлавія, люто на мужів тих складаючи наклепи і говорячи: "Не добре радять воєводи ані на добро не обернеться кінець їхньої ради, нові починають речі, що нам у слух ввійшли, і лукаве кують на царя”. Так на них сказавши, золота багато єпархові дали. Він же і цареві у вуха доніс наклеп той. І зразу, чувши, цар звелів без допиту посадити тих трьох воєвод до темниці,  щоб уникнути здійснення їхньої таємної злої ради. І були в путах воєводи, незнаючи, через що у в’язницю вкинені, не знали-бо вини своєї. Часу ж мало минуло, забоялися наклепники, що якось викриється брехливий наклеп їхній, і стане явним зло їхнє, і на самих біда обернеться; через те з численними просьбами приступили до єпарха, щоб не залишав довго жити мужам тим, але суд на них смертний після початку першої ради невдовзі хай вчинить. Єпарх же, грошолюбством подавившись, це чувши, обіцянці кінець поклав. Зразу-бо з понурим лицем і зажуреним поглядом до царя прийшов, як злий вісник з’явився. Разом з тим і показати хотів, як вельми про цареве життя турбується і вірно йому підкоряється. І почав всіляко йому лестити, лукавими і хитромудрими словами на гнів проти невинних гніваючи, підштовхуючи і кажучи: "Ні один з тих, хто сидить у в’язниці, не хоче покаятися, о царю, але в попередному злому намірі перебувають, не перестають злі наміри обдумувати, сплітаючи на тебе зло. Звели-бо, не гаючись, замучити їх, щоб вони не встигли здійснити зло, що на тебе нарадили і не довели до кінця погане своє починання”. Такими словами обурений, цар на смерть невинних засудив. Був же вечір, і на ранок страта їх відклалася. Дізнавшись же про те, в’язничний сторож, який і раніше багато плакав через таку напасть на невинних, прийшов до тих воєвод, таке кажучи: "Добре мені було б, якби не пізнався з вами, не насолоджувався приємними бесідами і трапезами,  краще перетерпів би розлуку з вами і менше б уболівав через напасть, що на вас напала, і не прийшла б така журба на душу мою. Зранку один з одним розлучимося, о горе мені, кінцевою і гіркою розлукою. І вже відтоді любого лиця вашого не побачу ані мови вашої не почую: убити-бо вас наказано.  Заповідайте, якщо хочете, що про маєток ваш, нині є час, щоб не перешкодила волі вашій смерть”. Коли таке їм із риданням сказав, вони, нічим супроти царя не згрішивши ні смерти пізнати не вартувавши, роздерли ризи свої і волосся страшно рвали,  говорячи: "Який ворог позаздрив на наше життя, чому ж ми маємо, як злодії, прийняти смерть; що зробили, смерти гідне?” І прикликали поіменно своїх родичів же і знайомих, і у свідки брали Бога, бо нічого злого не вчинили, і плакали гірко. 

[1]   [2]