Нехай дарує нам Бог благодать споглядати лики святих, не впадаючи в оману або в гріх, відволікаючись від наших турбот, нашого світобачення, наших переживань і навіть від наших емоцій.

Хай їх лиця сяють нам тим світлом, відблиск якого падає на них.

Ісус говорив про Йоана Хрестителя "Він не був світло, але був посланий, аби свідчити про Світло. " Але люди хотіли малий час порадіти при світлі його.

Звернемося ж до споглядання лику Франциска Асижського, святого, який нам видається добре знайомим, тому що він увійшов до церковного Передання і в саму нашу культуру. Це образ, який дорогий всім, навіть невіруючим, тому що легенда про нього відмічена зворушливою поезією і людяністю "Квіточки Франциска Асижського" стали органічною частиною європейської культури, а деякі аспекти францішканскої духовності, такі як любов до природи, прагнення до бідності, заклик до світу, знаходять багато прихильників на сучасному світі.

Тому було б не важко намалювати всім відомий традиційний образ святого Франциска Але саме тому ми виберемо іншу дорогу.

Постараємося виділити в образі святого Франциска його власне християнські і церковні риси. Відвернемося від звичних поетичних образів, аби зрозуміти суть особи святого Франциска, його духовний досвід,який і досі закликає нас до навернення. Поезія корисна і прекрасна, але нею можна захоплюватися, ні на йоту не змінюючи своєї поведінки в житті. Бог посилає нам святих не для того, щоб давати їжу нашому естетичному відчуттю, а для того, щоб навернути нас.

Почнемо з твердження, яке багатьом може здатися дивним. Мабуть, ніколи в історії Церкви не було настільки небезпечного, настільки потенційно небезпечного моменту, як той, коли в світ з'явився Франциск. І ця небезпека виходила не ззовні, але з його власної особи. Століття Франциска називали "залізним століттям", і Церква була обтяжена, майже роздавлена тягарем принижень і гріхів. У одному творі, написаному близько 1305 року, який, поза безсумнівно, згущав фарби, але загалом вірно відображав стан речей, говориться: "Церква перебувала в настільки приниженому стані, що якби Ісус не прийшов їй на допомогу, пославши нове покоління, віддане духу бідності, вже тоді їй мав бути ухвалений смертний вирок" (Arbor vitae). Ці слова суворі, але вони досить добре передають атмосферу тієї епохи. Франциск як особистість міг би представляти небезпеку для Церкви. Бо справедливо буде сказано про нього: "Франциск був більшим, ніж хто-небудь з людей, що будь-коли прийшли в світ, подібним до Христа". Сама по собі думка про це повинна виноситися Богом, тому що лише Йому відомі серця, проте така оцінка відображає реальність, якщо пригадати про те враження, яке Франциск справляв на оточуючих, і про ту надію, яку вдихнула в душу своїх сучасників і нащадків ця людина, така проста і бідна. Досить перечитати розповіді, які були написані безпосередньо після його смерті. Франциск був канонізований Папою в Ассизі всього лише через два роки після його смерті, і вже тоді його життя порівнювали з життям Христа.

У оповіданнях про життя Франциска можна прочитати, що він народився в хліву між ослом і волом, що він усе більш уподібнювався Господові: є розповідь про те, як Франциск перетворює воду на вино; є розповідь про багаточисельні чудеса; є розповідь про останню вечерю Франциска, про яку розповідається майже в тих же виразах, що і про таємну вечерю Ісуса; є розповідь про смерть Франциска, на тілі якого відобразилися стигмати і сліди Страстей, і біографи говорять, що він здавався Христом, знов знятим з хреста. Ось декілька таких свідоцтв, найпростіших, - це народні співи, так звані "лауди", присвячені святому.

У лаудах говориться: "Хвала святому Франциску,/ який, подібно Іскупителю,/явився розіпнутим на хресті"; "Коли Бог послал/святого Франциська блаженного,/світ, обійнятий тьмою,/просияв великим світлом"; "У тобі знов відкрилися рани,/які носив на Своєму тілі Спаситель"; "Святий Франциск, світло народів,/ ти - образ Христа Визволителя".

Біографи Франциска говорять про нього, користуючись біблійними образами і виразами: "З'явилася благодать Бога, Спасителя нашого, в ці останні дні на рабові Його Франциску", - пише св. Бонавентура про його народження. "Ми сповіщаємо вам велику радість - ніколи не чувано було в світі про подібне диво, окрім як в дні перебування на землі Сина Божого - Христа Господа", - писав Брат Лев в посланні, сповіщаючи всім братам про смерть св. Франциска.

Про нього говориться, що його душа була "благодаті повною", в його вуста вкладаються, наприклад, такі вирази: "преклоняться переді мною всі люди в світі" (*).

Таким чином, враження, яке справляв св. Франциск, було величезним, і це було враження "христоподібності". Тепер належить задуматися про той ризик, якому піддалася тоді Церква.

Йдеться ось про що : досить було того, аби в XVI столітті жила людина, яка пристрасно любила Христа, поза сумнівом, любила Христа, але не була святою, не була св.Франциском, і аби він побажав реформувати Церкву, - і західна Церква розпалася, розділилася на дві гілки і розділена до цих пір.

Що могло статися в часи св Франциска? Дійсно, в історичному і духовному плані Церква ніколи не стояла перед обличчям настільки великої небезпеки.

Проте, саме кажучи про особу св. Франциска, належить підкреслити наступне: з одного боку, ця людина настільки уподібнилася Христу, що говорилося мало не про "нове Втілення" і що його мало не називали "новим Христом", а з іншого боку, він не дав анінайменшого приводу заперечувати Церкву або поставити її під сумнів. Навпаки, Франциск всіма силами підтримував Церкву, саме так, як це було змальовано на знаменитій картині Джотто "Сон Папи Інокентія".

Аби зрозуміти це, звернемося перш за все до автобіографічного документа, який є найбільш справжнім свідоцтвом про духовний досвід святого. Це "Заповіт" Франциска, написаний ним незадовго до смерті і як би підводить короткий підсумок його духовної дороги.

Перший абзац "Заповіту" свідчить: "Оскільки я перебував в гріхах, мені здавалося дуже гірким бачити прокажених, і Сам Господь привів мене до них, і я був до них милосердний, а коли я віддалився від них, те, що мені здавалося гірким, було мені обернено в солодкість душевну і тілесну, а потім через деякий час я залишив світ". Таким чином, Франциск вважає моментом свого навернення зустріч з прокаженими. Першою зустріччю була за переказами та, коли він захотів подолати свою відразу. У "Легенді про трьох братів" про цю відразу говориться так "Він сам признавався, що вигляд прокажених був йому настільки обтяжливий, що він не лише відмовлявся дивитися на них, але прямо-таки не виносив їх, не переношував близькості їх житла або вигляду кого-небудь з них, і хоча милосердя спричиняло його подавати їм милостиню через інших людей, він, проте, відвертав лице і затикав ніс" (n. 11).

Аби зрозуміти всю незвичність першого його вчинку, "поцілунка прокаженому", потрібно перенестися в ту епоху. Проказа, принесена зі сходу хрестоносцями, вважалася страшним знаменням Божим. Прокажених називали "хворими Бога благого" або "людьми, запечатиними проказою по волі Божій". Коли людина захворювала, вона поступала в лепрозорії, які були влаштовані на кшталт монастирів: там служились служби, хворі молилися, з лепрозорію не можна було вийти без дозволу настоятеля і так далі. Коли християнин поступав в лепрозорій, Церква спершу служила Чин поховання, а потім говорила йому: "Душею ти залишаєшся в Церкві, але тіло твоє, збережене Господом, померло, і ти повинен чекати лише воскресіння". Прокажений був знаменням найтрагічнішої долі, яку може осягнути людина. Його положення було настільки трагічним і через обмежені медичні знання того часу, але у будь-якому випадку життя прокаженого було таємничим символом тлінності людського існування, символом неминучої смерті і воскресіння.

Франциск здолав свою відразу, прийняв цю смерть живцем не одного разу, але розділивши з прокаженими їх життя.

Першими францішканскими монастирями стали лепрозорії. Так було і згодом, коли в інших європейських країнах з'явилися перші послідовники святого.

Життя з прокаженими стало для Франциска духовним досвідом, завдяки якому йому було послано видіння Роз'пятого. Його біограф пише: "Коли Франциску з'явилося видіння роз'пятого Христа, він відчув, що душа його розтала. Спогад про страсті Христові настільки живо відобразилося в сокровенних глибинах його серця, що з того моменту, коли йому доводилося згадувати про розп'яття Христа, він насилу стримував сльози" (Legenda maior, n.5). І Франциск "захищав" свої сльози. Він говорив: "Я оплакую страсті Господа мого. З любові до Нього я не повинен був би соромитися йти по всій землі, голосно ридаючи".

Таким чином, основа духовного досвіду Франциска - це гостре і пристрасне співпереживання страждаючому тілу Христовому, пошана до тіла Христового, яке може з'явитися в покірливому вигляді хворих і знедолених, і яке все ж ти повинен цілувати і оплакувати всім серцем, більш того, ти повинен "уподібнитися" йому. Це єдине джерело францішканскої вбогості.

Далі в "Заповіті" сказано: "Господь дарував мені таку віру в церкві, що я просто молився, кажучи: "Ми поклоняємося Тобі, Господи Ісусе, у всіх церквах Твоїх, сущих в світі, і благословляємо Тебе, тому що святим Хрестом Твоїм Ти відкупив світ"".

Коли Ісус сказав йому "Йди і укріпи Церкву Мою, ти бачиш, вся вона рушиться", Франциск зрозумів ці слова буквально: він побачив три занепалі церкви (церква св.Даміана, св. Петра і Ла Порциункола), сказав "Я хочу принести Богові в дар свій піт", і почав відновлювати їх. Але він поступив так не тому, що помилково тлумачив слова Христа, як говорять деякі з його пізніших біографів, але саме тому, що він фізично відчував, що "виконується великою вірою в церквах", де поклоняються Богові, в простих будівлях церков, ради яких варто було витрачати час і сили. Так, Франциск дійсно хотів відновити Церкву, Церкву Христову, що належить Господові, і спирався він на те, що прямо і одвічно пов'язує Христа з Церквою- Євхаристію (а також священство) і Священне Писання. Тому далі в "Заповіті" говориться "І Господь дав і дає мені таку віру в священиків, які живуть по статуту Святої Римської Церкви, ради їх священства, що якщо я піддамся переслідуванням, то хочу вдатися до них. І якби я навіть володів премудрістю Соломона і сталося б мені не порозумітися зі священиками - бідняками світу сього - в тих приходах, де вони живуть, я не хочу у жодному випадку проповідувати проти їх волі. І їх і всіх інших я хочу боятися, любити і поважати як панів моїх і не хочу поглядати в них на їх гріхи, тому що бачу в них Сина Божого, і вони - мої господарі, і я поступаю так тому, що на цьому світі нічого не бачу тілесно від Сина Всевишнього Божого, окрім Пресвятого Тіла і Крові Його, Які лише вони освячують і роздають".

У декількох джерелах розповідається, як Франциск зустрічає єретиків, які відкидають Церкву. Користуючись випадком, вони приводять його до місцевого священика, що живе в співжитті і є спокусою для прихожан, і запитують "Як же відноситися до такого священика?", а Франциск йде йому назустріч і говорить йому "Чи грішний ти, я не знаю, але знаю, що твої руки торкаються Слова Божого", і преклоняє коліна, цілуючи руки священикові.

Священство і Євхаристія були для нього єдиною любов'ю, здійсненою і нерозривною. У творі Томмазо та Челано Vita secunda говориться: "Все його єство, понад всяку міру охоплене захопленням, полум'яніло любов'ю до Таїнства Тіла Господнього. Він хотів, аби цілували з великим благоговінням руки священика, тому що йому дана божественна влада здійснювати таїнство Євхаристії. Він мовляв: "Якби мені довелося зустріти святого, що зійшов з неба, і бідного священика, я б спочатку вітав священика і хотів би поцілувати йому руки. Я б сказав: "О, почекай, святий Лаврентій, бо руки цієї людини торкаються Слова життя і наділені надлюдською владою!"".

Основна богословська ідея св. Франциска, висловлена ним самим в Посланні всім клірикам, була така: "Нічого від Всевишнього тілесно ми на цьому світі не маємо і не бачимо, окрім Тіла і Крові, найменувань і слів, якими ми були створені і відкуплені". Саме тому далі в його "Заповіті" говориться: "Де б я в негідних місцях не знайшов святійші імена і слова, я хочу зібрати їх і прошу їх збирати і поміщати в належних місцях. І ми повинні почитати і поважати всіх богословів і всіх, хто сповіщає Слово Боже, як що дарують нам дух і життя".

У творі Vita prima говориться: "По-людськи неможливо зрозуміти його хвилювання, коли він вимовляв ім'я Боже. Тому де б він не знаходив що-небудь написане про речі божественні або людські, на дорозі, в домі або на підлозі, він збирав все з великим благоговінням, складаючи в священному або принаймні належному місці, побоюючись, чи не написано там ім'я Господньо або що-небудь про Господа. І коли одного дня його побратим запитав його, чому він настільки дбайливо збирає навіть твори язичників або твори, де напевно немає імені Божого, він відповів "Син мій, тому що всі букви можуть складатися в це святе Ім'я". І ще дивніше те, що диктуючи вітальні послання або напучення, він ніколи не дозволяв викреслювати слово або склад, навіть якщо вони були зайвими або написаними з помилкою" (п. 82).

Ми часто уявляємо собі св. Франциська, що роздумує про великі питання або виношує високі задуми або ж що думає про речі прості, добрі і прекрасні, але основна риса його подоби, про яку свідчить історія, - турбота і піклування цієї людини про все, що з найбільшою ясністю і очевидністю нагадувало йому про Спасіння. Трьома речами Франциск воістину дорожив. Це перш за все Тіло Христове. Він дуже часто говорив про нього з рідкісним благочестям і жаром.

Коли він послав своїх братів в різні країни Європи, для себе він вибрав Францію, пояснивши це тим, що він чув, ніби там особливо почиталася Євхаристія.

Він написав всім правителям (подеста, консулам, суддям і так далі ): "Перестерігаю вас, панство , відкласти всяке інше піклування і турботу і гідно приймати Пресвяте Тіло і Кров Ісуса Христа".

І він, бідний з бідних, відкидаючий будь-яку власність, хотів би, аби його брати подорожували з дорогоцінними дароносицями, на випадок якщо їм доведеться виявитися в приходах, де Таїнство зберігається у вівтарі без належного благоговіння.

Потім він дорожив Священним Писанням, "божественними іменами", і ця його турбота про них розповсюджувалася на будь-який написаний текст, на кожне слово, так що форми, які приймало це шанування, видаються нам перебільшеними: "Перестерігаю всіх моїх братів, якщо вони де б то не було знайдуть написаними божественні слова, хай почитають їх, як тільки можуть, і зберуть їх і збережуть, почитавши в цих словах Господа, що їх виголосив".

І, нарешті, відома любов Франциска до всіх одушевлених і неживих творінь. Але джерело цієї знаменитої "францішканской любові" - не стільки тонка і поетична душевна організація Франциска, скільки його духовність.

Глава Legenda maior, присвячена розповідям про цю любов, носить знаменний заголовок: "Як творіння, позбавлені розуму, виявляли любов до нього". Це щось протилежне тому, про що ми зазвичай думаємо. Самі творіння відчували, що ця людина любить їх, і їх тягнуло до нього, вони взнавали його, "відчували його милосердну любов". А Франциск любив їх, тому що бачив в них Творця, що їх створив, і образ Визволителя.

У творі Vita prima говориться: "Як описати його непроречену любов до творінь Божих і ніжність, з якою він споглядав в них премудрість, добрість, могутність Творця...? Навіть до черв'яків він відчував найбільшу любовь,тому що Священне Писання говорить про Господа:"Черв'як я, а не людина", і він прибирав їх з дороги, аби їх не роздавили" (п.80). Бачивши ягняти серед кіз, Франциск розчулювався, думаючи про Агнця Божому, що йде серед фарисеїв; бачивши мертве ягня, він плакав, думаючи про заколеного Агнця Божого; бачивши квіти, він думав про "сяючу квітку, що розцвіла в серці зими"; якщо на його очах рубали дерево, він просив, аби зберегли хоч би одну гілку, тому що Христос теж, подібно гілки, виріс з древнього коріня Ессея; а дивлячись на камінь, він з хвилюванням згадував про Христа - камінь, що став наріжним. Можна навести і інші приклади.

Любов до творінь була любов'ю до Бога- Отця і до Христа-брата, любов'ю, яка все охоплює і в якій все знаходить свій сенс.

Тут наша думка звертається до знаменитої «Хвали творінням». Не всі знають, в яких обставинах вона була написана.

За два роки до смерті Франциск був змучений хворобою. Вже більше п'ятдесяти днів він не міг виносити ні денного світла, ні вогню вночі.

Він майже осліпнув, і очі його постійно різав жорстокий біль. На виски йому клали два кружки розжареного заліза, аби припекти хворі місця. Він жив в крихітній келії, що кишала мишами, які ночами гризли його тіло, а вдень заважали йому молитися і навіть є. І тоді, як говорить його біограф, "Франциска охопила жалість до самого себе" і він молився: "Боже, прийди на допомогу моїй немочі". І Бог обіцяв йому віднині "спокій Царства Свого". Франциск сів, занурився в роздуми, а потім сказав: "Всевишній, Всемогутній, благий Боже...", і складав також музику. Він навіть побажав, аби з тих пір його брати, ходячи по містах і селах, спершу проповідували, а потім вчили людей "Хвалі".

Чи багато хто знає, що Франциск так пояснював прекрасні слова, звернені ним до сонця і вогню: "Ми всі сліпі, і Господь освічує наші очі завдяки творінням Своїм"?

Чи багато хто знає, що прикметник "дорогоцінні", ("дорогоцінні зірки") Франциск завжди вживав виключно по відношенню до Євхаристії і всьому, що з нею пов'язане? І що вода була для нього покірливою, дорогоцінною і чистою (він навіть ніколи не вступав в неї ногами через небезпеку скаламутити) тому, що нагадувала йому про покірливого і чистого Христа, "воду живу"? Багато що ще можна було б сказати про те, що так добре відоме і так погано зрозуміле: про світ, про бідність, про яких настільки часто згадують у відриві від єдиної любові, що їх пояснює.

Джерелом всіх цінностей і всякої любові для Франциска був його зв'язок з Христом, і поза цим зв'язком все здалося б йому смішним і помилковим.

Тому на закінчення хотілося б привести слова його першого біографа: "Брати, що жили з ним, добре знають, що щодня, щохвилини на його вустах був спогад про Христа, знають, з яким блаженством і ніжністю він розмовляв з Ним, з якою ніжною любов'ю він з Ним розмовляв.

Він дійсно був цілком захоплений Ісусом. Ісус був завжди в його серці, Ісус був на його вустах, Ісус був в його вухах, Ісус - в його очах, Ісус - на його руках, Ісус - у всьому тілі його" (Vita prima).

Legenda maior також говорить, що це був "справжній християнин, який завдяки досконалому наслідуванню Христа в житті прагнув уподібнитися Христу що живе, в смерті - Христу вмираючому, а після смерті - Христу померлому" (14, 4).

Франциск любив Христа як живу історичну особу: Христа - Творця і творіння, Христа в Церкві, в Євхаристії, в Біблії, Христа страждаючого і Христа в славі. Про нього сказані знаменні слова: "Він був серед святих святійшим, а серед грішників - одним з них" (Vita prima, n.83).

У цьому - таємниця християнського життя: стати святими без якої-небудь гордості або відокремлення, але, навпаки, відчуваючи себе усе більш причетними до всієї слабкості світу і Церкви, до благого призначення всього творіння, яке поступово, в щоденних працях і стогонах рухається до свого завершення.

[1]   [2]   [3]