Франциск з Асижа насамперед уславився своїм людинолюбством. Він став батьком для вбогих і зубожілих, завжди піклувався про них і не жалів для них нічого. Літописці повідомляють нам, що він ділився з бідним своїм одягом, завжди готовий був допомогти їм у їхній нелегкій праці, і дуже засмучувався, коли бачив, як принижують якого-небудь злидаря. Він виявляв велике співчуття до хворих і ніжну увагу до їх потреб. Відомо, що іноді світські люди зі своєї доброти висилали йому ліки для його здоров’я, але він завжди дарував їх іншим хворим, хоча більше потребував їх. Тома Челанський повідомляє, що якось заради того, щоб допомогти бідній старій жінці, Франциск звелів спродати орденський Новий Заповіт, стверджуючи, що «Господу справа милосердя буде більше приємною, ніж читання». Він закликав своїх послідовників бути ввічливими, благав їх, щоб вони завжди любили один одного. І не лише закликав інших, але насправді сам став покірливим слугою для всіх людей, які є в цьому світі. Його ідеалом стала людина, така ж скромна серед тих, хто є підвладний їй, як і серед своїх володарів.

Треба зазначити, що Франциск не вступав у суперечку ні з антицерковною, ні з антиклерикальною пропагандою, ні з хтивістю влади, багатства, шани, яка лютувала в цивільному суспільстві й серед людей церкви. Франциск переміг хибні думки й гординю смиренням та співчуттям. Знаходячи спільну мову і з Папою Римським, і з султаном, і з розбійниками, Франциск кожному з них подавав приклад смирення та святого життя і таким способом відновлював Церкву. Літописці підтверджують це, наводячи безліч прикладів, коли Франциск був добрим і чутливим до людей, яких усі зневажали, до людей знатних та багатих, в однаковій мірі. Якось один із міноритів відмовився дати їжу лісовим розбійникам, за що суворо був відчитаний Франциском, який наказав йому знайти злодіїв і нагодувати їх. Останніх це так вразило, що вони покинули старе життя й вступили до ордену францисканців. Інші літописи повідомляють, що Франциск входив до помешкань знатних і заможних людей, був їхнім другомі і був причиною великих змін у їхньому житті завдяки своїй проповіді, а головне – завдяки своєму способу життя.

Франциск завжди уникав «впливу на маси». Відомо, що з багатолюдним зібранням він міг говорити, як з однією людиною, а з однією людиною – як з багатьма людьми. Мабуть, доцільно навести цитату Г.К. Честертона, яка найточніше змальовує ставлення Франциска до людей: «Для нього людина завжди була людиною й не губилася в густому натовпі, як не загубилася б на рівнині. Він поважав усіх, іншими словами, він не тільки любив, він з повагою ставився до кожного. Своєю винятковою силою він був зобов’язаний тому, що кожен, від Папи до злидаря, від султана в розшитому шатрі до останнього грабіжника у лісі, дивлячись у темні променисті очі, знав і відчував, що Франческо Бернардоне цікавиться саме ним, саме його неповторним життям від колиски й до могили. Кожен вірив, що саме його він приймає в серце, а не вносить у список, політичний або церковний».

Із упевненістю можна сказати, що саме завдяки своїй любові до людей Франциск з Асижа став улюбленим святим, а також зразком справжнього християнина не лише для католиків, але й для представників інших християнських деномінацій.

Відомо, що св. Франциск любив не тільки людей, але й взагалі все, що створив Господь. Літописи про святого переповнені сентиментальними історіями про ніжне ставлення Франциска до звірів, птиць і навіть комах. У «Пісні брату Сонцю" Франциск називає сестрами й братами Сонце, Воду, Місяць, Зірки, Вогонь, Вітер, Землю і дякує за них Господу.

Усіх живих істот він також називав братами та сестрами, проповідував перед ними й закликав прославляти Бога. Кажуть, що якось Франциск проповідував перед цілою зграєю птиць, і птиці не летіли, поки він не завершив проповіді й не відпустив їх. Також він любив відпускати у воду щойно зловлених рибалками риб (якщо рибалки дарували їх святому), підбирав з дороги навіть найменших червів (щоб їх не розчавили) і просив братів давати бджолам мед і вино, щоб вони не загинули від голоду в сувору зиму. За легендами тварини підкорялися св. Франциску. З багатьох випадків автор вважає доцільним навести один, що найбільш повно відбиває характер святого.

Біля міста Губно з’явився величезний вовк, який нападав не тільки на свійських тварин, але й на людей. Франциск, який перебував у цьому місті, пожалів мешканців і вирішив піти й буквально поговорити зі звіром «по-доброму». Коли він зайшов у ліс, то побачив вовка, який із роззявленою пащею йшов йому назустріч. Проте Франциск не злякався звіра, а, осінивши його хресним знаменням, почав йому проповідувати. Звір не кинувся на святого, а почав уважно його слухати і був лагідним, як ягня. Франциск ніжно виговорив йому за те, що він робить багато шкоди, і закликав його до покаяння. Оскільки на очах вовка з’явилися сльози, Франциск вирішив, що ціль досягнута. У знак примирення Франциск потис вовкові лапу, яку той йому протягнув, і вони пішли до мешканців міста. Ті з подивом дивилися на вовка, який став ручним, а Франциск попрохав мешканців, щоб вони не ображали звіра, а навпаки вибачили йому всі образи й годували його. Брат Вовк, як назвав його Франциск, поводився так покірно, що люди повірили в його покаяння. Проживши після цього у місті два роки, вовк тихо помер, і мешканці Губно дуже сумували за ним.

Франциск не любив природу в звичайному розумінні цього слова. Природа не була для нього прекрасним тлом, так само він не сприймав її як пантеїст. Для Франциска природа була творінням Божим, і саме тому віслюки, вовки, ластівки та дерева ставали для нього братами та сестрами, що також прославляють Бога й потребують любові та розуміння.

Любов св. Франциска до людей і тварин зрозуміла і приємна сучасній людині, проте більшість з тих, хто досліджує його життя, дивуються крайнощам його аскетизму. Це дуже добре, кажуть вони, якщо людина присвячує себе справам милосердя й співчуття, але навіщо доводити себе до краю поганою їжею, постами й неможливими умовами існування?

Усе це неможливо зрозуміти, якщо забути про те, що Франциск вірив у Бога і Бог був центром його життя. Можна з упевненістю стверджувати, що метою всього життя Франциска було бажання слідувати за Христом, якомога більше уподібнитися Йому і присвятити себе Йому цілком. Він був другом малих і скромних, проповідував простоту і смирення, але все це робив лише через те, що любив Бога. Саме Любов’ю до Бога пояснюється аскетизм Франциска з Асижа. Честертон був правий, коли стверджував, що «людина не кинеться в сніг через ідею або тенденцію, не буде голодувати в ім’я абстрактних, нехай навіть найбільш правильних понять. Але вона знесе і голод, і холод з іншої причини. Вона перенесе їх, якщо вона закохана. Франциск був закоханий. Він любив Бога...». Сам Франциск чудово висловив це у своєму «Правилі, не затвердженому буллою». Він писав: «І зараз, коли ми відкинули світ, нам не залишилося більше ніякої справи, окрім як слідувати волі Господній і намагатися йому догодити».

Отже, Франциск не лише писав або говорив про такий спосіб життя. Для нього завжди була прикладом Христова святість, яку мінорит хотів наслідувати від цілого серця. Саме тому він обрав для себе суворий аскетизм, мислячи не так, як мислять звичайні, не охоплені релігійним вогнем люди. Є речі – казав він – перед Господом високі та прекрасні, які люди, проте, вважають низькими та нічого не вартими; а інші, які люди вважають важливими й благородними, є низькими й жалюгідними перед Богом. Тому Франциск міг спокійно доглядати прокажених, утікати з єпископських палаців, усмиряти своє тіло холодом, голодом та іншими незручностями й уникати тих речей, які є дорогими для людей нерелігійних. Бог був для св. Франциска справжньою реальністю, і саме ця реальність визначала його життя.